Розділ двадцять перший

Ліна зупинилася біля шкільних  воріт. І чого вона побігла? Сталися очевидні речі. Александр Бернштейн цілувався із дівчиною зі свого кола. Як вона і казала Наташці: роздумає, роздивиться і просто покине морочитися зі Святошею. Можливо хотів їй про це сказати вчора, а потім вирішив, що вона недостойна такої уваги?

Тоді навіщо був концерт в школі з піснями про повагу і хто до кого рівняється? Нащо приходив до її воріт? Чого взагалі цілував її у маківку й тулив до себе? 

Цікаво, прийде розказувати який він білий і пушистий? 

Дівчина перевела подих. 

— Дякую, Боже, що розкрив мені очі. Дякую, що зберіг. Все повертається на свої місця. Я теж іду на своє місце. В школу. Нічого страшного не відбулося. Просто новий привід посміятися. — сказала тихо.

Ліна розвернулася і попрямувала до входу. Уроки не відміняють у зв'язку з особистими  обставинами у когось з учнів. Назустріч їй йшов Берні. Вона опустила голову.  Не хотіла дивитися на нього, а ще більше  слухати хлопчачі пояснення.

Ал тільки намірився щось сказати, як голос позаду Ліни гримнув на нього:

— Бернштейн! Куди  зібрався?  Марш в школу! Дзвінка не чув?

Матвійка вирішила взятися за нахабного парубка і його дружків. То влаштовують  латиноамериканські пристрасті, то дружно, в дусі радянського колективізму запорюють контрольну роботу.

— Дарченко! Теж добра шкварка! Що за моду взяла, приходити і йти зі школи, коли заманеться! Марш на історію! Олімпіаду завалити хочеш?

— Вибачте! — Ліна побігла до класу.

Юліанна Матвіївна порівнялася з Бернштейном.

— Александре!

Він не реагував.

— Ал! На мене дивись!

Він підвів голову, глянув на вчительку. Вона помітила, як із  його щік на шию скотилося дві сльозини…

***

Дні тягнулися сірою стрічкою. То спалахне проблиск сонця — і знову  нависне насуплене небо. 

Ліна з Алом не говорила з того дня.

Вона всіляко уникала зустрічей з ним, не віталася, не реагувала на його звернення до неї. Трималася то вчителів, то Наташки з Віталіком. Боялася витівок Алової компанії. Та і поводир не знати що викине! 

Ал тисячу разів встиг пояснити Шимоновій і Радостєву всю складність ситуації, в якій опинився. Зустріч з Ліною зірвалася через батька, з Аріною по-дурному вийшло! Хлопці просто хотіли повернути його до свого кола і їхніх пустощів — от і підлаштувати таке шоу з Давидовою.

Наташка вислухала і обізвала його усіма негарними словами. Віталік дотримав свого слова і дав би добряче, але каратист не дозволив себе побити.

Ліна взнала від друзів  історію про Алові пригоди. Не повірила.  Танцювати на граблях не хотіла. Їй вистачало домашніх концертів. Не хотіла страждати через того, хто з тихої радості став тихим болем.

На початку листопада випав  перший сніг. Від морозу враз пооблітало все листя на деревах. Голо, пусто, сіро. 

Ліні вперше за довгий час було спокійно. Варвара Феофанівна поїхала до свого Мишка у Москву. Розпис відклався на невизначений строк і вона була страшенно засмучена. Варвара прагнула відпочити від макіївських реалій, а ще  обіцяла поговорити з дядьком про Лінине майбутнє в Росії. Дівчина тоді лише хитата головою. Знала дядькові  відмазки. Більше надії було на матір,  яка на диво перестала гиркати до неї. Каріна надумала перевести дочку в іншу школу після Нового року. Класна керівничка всі вуха продзижчала, яка  Ліна талановита дитина. Аби розвинути все Богом закладене, варто віддати її навчання в один із  економіко-гуманітарних ліцеїв у Донецьку. Каріна навіть з'їздила в Інтелект та декілька інших донецьких шкіл. Мати пообіцяла  зайнятися переводом детальніше після відрядження до Європи, в яке майнула одразу після від'їзду свекрухи. 

Ліна святкувала свою самотність. Перший день по від'їзді матері дозволила собі відіспатися. Другий вечір вони провели з Наткою під синім одіялом, яке подруга принесла із собою. Наташа не говорила про Бернштейна. Бачила, що Ліні не відлягло від серця. Ал виявився гордим хлопцем. Після тижневих марних спроб порозумітися з дівчиною, лишив її в спокої. 

Шкільне життя перестало грати барвами осіннього листя. Всі заспокоїлись. Буря пройшла, лишивши покалічені почуття.

— Що плануєш робити, поки твоїх нема? — питала Наташка.

— Жити.

— Філософ ти. 

— Трохи є. А як ти з'їздила на День відкритих дверей в Київський національний університет імені Тараса Шевченка?

— Страхи, а не університет. Мені не сподобалося. Якось тісно там, порівняно з нашим Донецьким. Буду тут поступати. Тим більше Віталік був проти Києва. Каже, як будувати серйозні відносини, коли місяцями не бачитимемось. А вчора взагалі запропонував мені заміж за нього йти після закінчення школи!

— А ти що?

— Що я?

— Сказала, що подумаю.

— І що надумала?

— Ну який заміж? Мені тільки сімнадцять! Я світу не бачила, професії не маю. Треба вивчитися і не триматися за чоловікову попу. Самодостатньою треба стати, а тоді заміж іти!

— Віталіку казала таке?

— Ще ні. А в тебе на любовному фронті як? Ніякого братка не підвернулося?

— Не шукаю.

— Ти…

— Я іноді думаю про Ала.

— Це вже діагноз. Повинна розібратися із своїм серцем сама.

Наташа обняла подругу. 

— Любити когось — радість і мука душі.

— І це я  філософ? — засміялася Ліна.— Так-с, закручуй свого хвоста у чепурну гульку і вперед піцу робити!

— Тільки за! 

***

В суботу зазвичай всі нормальні макіївські  сім'ї виходять чи виїжджають на базар. Повертаючись під обід їдять бутерброди, прибирають в хатах і квартирах, готують щось смачніше на вихідні. Ліна свято дотримувалась традиції прибирання, коли мама й бабуся були вдома. Лишаючись сама, дозволяла собі не виконувати ці приписи. От і в холодний листопадовий вихідний день зібралася у ботанічний сад в Донецьку. Бажала розвіяти думки, виморозити почуття, помолитися серед величної природи, яка перейшла в стан передзимового спокою.  Відчувала себе  пісчинкою у пустелі зневір'я, неприємностей і відчаю. Як не намагалася заспокоїтися, думки блукали біля Бернштейна.  Вона заглибилась в себе настільки, що не помітила, як Ал  добру частину дороги йшов поруч з нею, став свідком її сліз.