Розділ двадцять четвертий

Макіївка Донецька область,

Україна 

Серпень 2014

— Все добре, Льоша. Минуле  в минулому. 

— Ми не змогли вибачитися. Тоді не хотіли. Виросли, а гріх молодості душив. Пробач, що тоді так зробили!  Пробач, Сипові. Хай спочиває з миром! 

Фрол зніяковіло тупцяв на місці.

— Спасибі, що ти тоді вчасно зупинився. — тихо промовила Ліна.

Фред мовчав. Відійшов. Фрол доріс до вибачення перед Святошею. Цікаво, Сип шукав Ліну, щоб добити чи щоб, як Льоша, молити прощення? 

Бернштейн закусив нижню губу. Боявся вибуху емоцій. Ніби простив, зрозумів, але спостерігаючи як теперішнє нещадно копирсається в минулому, неначе безхатько в сміттєвому баці, стиснув кулаки, аж нігті боляче вп'ялися в шкіру.

Він роками вибивав правду про «нещасний випадок» із своїх колишніх товаришів, вчителів, батьків. Не чув він її лише від Ліни.  Не знати, як вона жила весь цей час. Чи ненавиділа «шкільних виродків»?  Що вона думала про нього, не виходячи на контакт з ним? Таких як Бернштейни, Давидови, Марченки, Сипи, Фроли відмазати від відповідальності — справа честі для високопоставлених батьків. 

Александр Фредерік Бернштейн не боявся відповідати за свої вчинки, чекав поліції, готувався до розмови. Ніхто не збирався з  ним бесідувати про Святошу. Натомість, вкотре прийшовши її відвідати у лікарні, застав порожнє ліжко…

Микола Петрович Лисенко, давній татовий друг, лиш розвів руками. На мовчазний благальний погляд, куди поділася пацієнтка, відповів: «Забрала рідня». Яка рідня? Де вона так швидко взялася? Куди повезли дівчину?

Дім Дарченків зустрічав темрявою у вікнах і написом на облущеній брамі: «Продається».

Рій питань дзижчав тоді в голові. Ніхто не говорив правди, лише крива посмішка батька свідчила, хто відіграв не останню роль в зникненні Ліни.

Мовчанка Наташки була ще одним бичем для закоханого хлопця. Як не вмовляв сказати де Святоша,  вірна подруга не здала позицій. Лиш на його вісімнадцятиріччя перед різдвяними канікулами сказала, що Ліна в безпеці. Слізно просила не шукати, бо ж то питання життя і смерті. 

З того часу він не сумнівався хто доклав зусиль аби спекатися перепони в синовому  житті. 

Розлютивши якось Альфреда Готфрідовича, отримав несподівану відповідь. Ті слова розшматували його зболену душу. Вони, в часи найбільшої напруги чи падіння сил, дзвеніли в його пам'яті.

«Фред! Ти ще таке дитя. Запам'ятай: з бідними мати справу набагато легше. Є два найкращі способи розмови з ними: гроші та могила. Що ти обереш залежить від твого милосердя. Повір, я був дуже милостивий до цих Дарченків, бо дівчина й справді янголятко, в яке по самі вуха закохалося моє демонятко! Думаєш любила тебе? Дарченки лиш шукали способи,  як видоїти гроші з багатих.  Ти знав, що її матуся — професійна повія? Давидова обслуговувала. Її свекруха, бабка, хай би град її побив, ще та стерва, ласа до грошей! Ради бідолашної сироти, я допоміг відправити дівчину з Макіївки. Думав, вдушу своїми руками ці дві старі  бидлоти!  Лиши дівку в спокої, бо їй-богу, сам докінчу те, що розпочала Давидова! Каріна вже не дихає,  бабка сидить тихше води, нижче трави! Для Святоші смерті бажаєш? Чи для себе, виродку? Зроби висновки і не біси мене цими питаннями!

—Ти, ти батьку…

— Я? Ні, дорогенький! Це ти винен у цій трагедії! Ще подякуєш мені  колись за те, що твій тато підчистив за тобою».

…Виродок. 

«Виродок» Александр Фредерік Бернштейн після всього почутого  щодо Дарченків все одно не зміг забути своєї Святоші.

Чому ж  він її не шукав? Фролові слова були різкими, несправедливими. Він її шукав. Вона не хотіла відшукатися.

— До зустрічі. — Фрол на прощання махнув рукою і заховався по той бік воріт.

— Бережи Бог,— гукнув йому  Ал й повернувся до Ліни, підійшов ближче.

— Не спиться? — кинув, наче знічев'я, Фред. Він вп'явся поглядом в очі дівчині, потім перевів його на побите обличчя,  шию, руки,  що схрестила на грудях, босі ноги Ліни. До болю знайома ситуація. Він переживав її цілих тринадцять років. Підступила гіркота й нудота. Тоді не зберіг, не знайшов. А тепер Ліна перед ним. Не відводить погляд. Чекає пояснень, відповідей, запитань. Не оминути  розмови. Важкої. Потрібної. Вона сама цього хоче.

От тільки йому страшенно кортить не говорити, а торкатися коханої жінки.

***

Ліна дивилася на нього. Не відводила погляд, бо ж він був красивий. Боялася глянути на те гарне, де-не-де зарубцьоване, тіло. Він не її. Не личить молодій дівчині так відверто роздивлятися  не її чоловіка. Що з того, що кохає?!

Ліна закрила очі, ковтнула клубок. 

Ал вдома. Чому б йому не ходити, як заманеться?! Він вправі приймати кого захоче коли захоче. Вона йому хто? Ніхто.

— Фантазуєш? — Фред  підійшов, взяв її за руку.— Ходімо в дім.

Він намагався бути м'яким. Нутро вимагало справедливості: нагримати, нагодувати, покласти врешті-решт спати його вперте дівчисько.

— Ліно, чому ти схопилася? Чому вийшла на подвір'я?  Боялася, що я лишив тебе? 

— Ал…Я не знаю. 

— Думаєш ти мені неважлива? Що ти для мене ніхто?  Вважаєш мене дурисвітом? Я думав, ми порозумілися вранці. А тут на тобі! Знову не довіряєш, бо побачила Фрола і приїде Сипкова сестра? Чому, скажи мені на милість, повторюється історія тринадцятирічної давнини?! 

П'ять хвилин назад смілива перед Фролом, а тепер безпорадна перед Фредом, Ліна розплакалася. 

— Ал! Не свари мене! Я ж тебе зовсім не знаю!

— Не знаєш? Зовсім? З чого б це почати знайомство?

Фред ступив декілька кроків,  захопив Ліну в свої міцні обійми. Потримавши її так мить, відсторонився. Поцілував у маківку, в носик, лишив легкий доторк своїх губ на її устах.

Шкіра  дівчини вкрилася зрадливими пухирцями. 

— Ліно, Ліно! Приємно, правда? — усміхнувся чоловік, знову притиснувши її до себе та зімкнувши руки на її талії. Ліна не пручалася. Слухала стук його серця.