Розділ двадцять п'ятий

Здається так давно були розмови під синім одіялом з Наташею, а її слова звучали в голові Ліни, неначе хвилину тому сказані. Так, вона повинна стати сильнішою заради нього. Він пересилював себе щоденно. Тепер бореться із собою через неї…

Фред зробив перев'язку. Доторки до тіла були зовсім іншими. Без підтексту. Сухі, відсторонені. Ліні здавалося, що вона перетворилася на річ. А в неживих предметів немає права голосу.

Чоловік дивився втомленими, зболеними очима. А вона соромилась, але потайки розглядала свого рятівника. Про себе відмітила, що помилилася вважаючи, що з нею Бернштейн буде Александром. З Алом вона дозволяла собі бути нестерпною в своїх поглядах. З Фредеріком все по-іншому. Фред не вважав за потрібне зважати на її думку, коли питання стосувалося життя, здоров'я, безпеки.

Ці різкі перепади настрою насторожували дівчину,  а він не вдавався в подробиці.

Ліна втішала себе тим, що він сказав: «Я маю царя в голові». 

Після перев'язки пішли готувати обід. Разом. Захопливо і так по-сімейному. 

Після короткої молитви, споживали їжу мовчки.

Ліна намагалася не думати ні про Фролова, ні про Ярославу, яка склала їм щедру передачу. Вони її ще й не затягнули до кухні. Вихопили перше, що лежало зверху. Фреда штормило від її присутності.  Вона теж тремтіла від його доторків.

Намагаючись не думати про тілесні бажання, замислилась про Сипків, Фролових, Давидових.

Зі школи пам'ятала Сипкову сестру серйозною, врівноваженою та мовчазною дівчиною. Та була молодша за неї на два роки.  На диво, з Аріною Давидовою дружба не склалася. Вона трималась осторонь гордовитої панянки. Ліна не цікавилась кого і що вони не поділили. Наташка якось обмовилась, що дівчата посварилися через Фрола і Сипа. 

— Ліно!

Дівчина, заглиблена в свої спогади, не одразу зрозуміла, хто і для чого її кличе.

— Ліно, ти ок?

— Задумалась.

— Кажу, що в мене в холодильнику вітер гуляє. Давно не був удома.  Негарно перед гостями. Ти відпочивай, а я все таки поїду на закупи. І ще одне: ніяких дзвінків, поки я не повернусь!

— В мене немає телефону. 

— В курсі. 

— Не хвилюйся.— Ліна з незвички від чоловічої уваги та турботи рознервувалася. Тим більше, це був Ал. Їхні стосунки завжди були за межею визначених правил і звичних дій. Він її вважає своєю без заперечень. Річчю? Дівчиною? Жінкою?

— Ліно, в мене не залізне терпіння, а пояснювати кожен мій наказ чи прохання немає часу, сил і елементарного бажання. В тебе буде можливість подумати про наші стосунки. Бо я подумав…

Різкість перетекла в сум. Ліна відчула: він уже щось вирішив. Від останніх слів віяло розлукою. 

— Добре. Я ж не мале дитя! 

Ліна розсердилася. То обіймає, а то — чужий. 

Фред аж пополотнів. 

— То якого милого приперлася в не свій район перед комендантською годиною вчора? Про що думала ця маленька голівка? — чоловік спустив на неї емоції, які тримав на повідку. — Ти не знаєш, що на вихідні луплять по місту сильніше? Не чула, які на Гвардійці салюти були? А ранок тут видався веселий, правда? Вгатили по автобусній станції! Водій однієї маршрутки загинув!  А ти кажеш, не дитя…

— Я про тебе милого думала,— зізналася Ліна, ковтаючи сльози.— Мене мали зустріти й привести до тебе!

Фред прикрив рукою рота. Утриматися від слів у цей момент було справою нелегкою. Головоломка минулих років розв'язувалася з шаленою швидкістю. 

— Хто зголосився провести тебе до Бернштейнів? Альфреда Готфрідовича й Тетяни Іллівни не боялася?

Гіркота розлилася по Ліниному тілу. Ал ображається. Вважає слабкодухою? Чи недостойною?  Для чого тоді  зізнаватися в коханні? 

Ліна видихнула.

— Я втомилася боятися. Бернштейнів, Фролових, Сипків… Зрозуміла, що не хочу тебе забувати. Ніхто з моїх друзів не зміг стати тим, ким був ти. Не зміг, бо лише ти знав, як дарувати тиху радість. 

— А я то думав, чим Леонід Матвійчук тобі не вгодив…

— От і приїхали! — простогнала Ліна. — Господи! Але, ти так боляче б'єш словами! Чим я завинила перед тобою? Навіщо взагалі рятував мені життя? Щоб помститися за те, що не дала себе знайти тринадцять років назад?  Я не хотіла зруйнувати твої мрії! Ти мене обманув, нічого не сказавши за Німеччину…

— Тому краще взяти гроші, влаштувати своє життя і не руйнувати, як тобі здавалося, моє?

— Боже мій! Ти думаєш мені гроші бернштейнівські потрібні були? От і пообідали, називається.

Ліна спробувала підвестися. 

Все його кохання впиралося у бажання. А вона, дурненька, вірила в любов до гробу!

—Так от що ти про мене думав ці роки! Так знай: я ніколи не визирала на чужі гроші. Не заробляю мільйони, але вистачає на життя. Багатих женихів не шукала і не обслуговувала. 

Ліна закрила очі. 

—Ти навіть не уявляєш, як я жив весь цей час! —  гнівався Фред.—  Надумала ображатися? Не було би ніякої Німеччини, якби ти довіряла мені! Понад усе на світі я волів бути з тобою! Хіба я тебе лишив у лікарні? Де була вся та рідня? Де вони стільки років були? 

Фред обхопив голову руками.  

— А що б ти зробив? Що? — закричала Ліна. — Що ти міг зробити проти свого батька?

Фред мовчав, сипав іскри з очей. 

— Більше того, що зробив тоді зі своїми друзями…— процідив крізь зуби. — Я пішов. Коли повернусь, щоб була на місці! 

Швидкі кроки, грюкіт дверима.

 — От такі з принцами казочки,— сама про себе мовила Ліна. — Що не кажи, а література і життя — речі несумісні.

***

Фред злився. Давно так не лютував. Бажання кудись їхати відпало зовсім. Приймати гостей — не його сильна сторона. Мелісса і мама були справжніми любительками посиденьок. 

Мама.

На очі навернулися сльози. Фред витер їх, почухав перенісся, лоба. Потерши колючі щоки, з гіркотою мовив:

— До тебе таким приходити не можна було, мамо!  Не знаю, коли приїду провідати твою могилу. Бачиш, як багато гостей топчеться в тому тихому місці. Кажеш,  мов дід старий?

Ал підійшов до дзеркала в коридорі.