Тихе море

Глава 1. Вітер змін

Частина перша

Два місяці тому

Що в нас було? Любов і літо.

Любов і літо без тривог.

Оце і все. А взагалі-то

Не так і мало як на двох.

Ліна Костенко

 

Глава 1. Вітер змін

Накрапав дрібний дощ. Небо хмарилося, суворо попереджаючи, що сонця сьогодні годі чекати. 

“От тобі й маєш, на море приїхала називається”, – розчаровано думала Іванна, вилізаючи з мерседеса спринтера, який щойно зупинився і привіз невелику групу людей на базу відпочинку. Звідси було видно лише дерева і кущі, що росли уздовж високого берега, який, мабуть, удалині кількома ярусами спускався до моря.

Випроставши ручку, жінка потягла валізу кам’яною доріжкою до адміністрації бази. Коліщатка стукотіли у западинках між плитами. Кілька пасажирів з маршуртки йшли позаду і голосно перемовлялися, обурюючись погодою і тим, що їх ніхто персонально не зустрічає. Особливо нетерплячі обігнали Іванну і вдерлися у кабінет адміністрації першими (іншим словом це було важко назвати). Мовчки зітхаючи, Іванна чекала своєї черги і розглядала територію. Востаннє на морі вона була у дитинстві, та й тоді у приватному секторі на дальній косі, тож для неї все навкруги здавалося красивим і чудовим, незважаючи на сльоту. Від дощу листя несамовито зеленіло, а повітря пахло озоном і морем. Сірі корпуси були розкидані там і сям серед клумб з трояндами і викладених плиткою доріжок. Загалом тут було тихо і спокійно, наче в затишному заміському парку, куди не долинали звуки шумного, ні на мить не спинного життя мегаполісу.

Поки Іванна милувалася природою, черга пройшла і жінка отримала ключ від номера останньою. За цей час волосся встигло увібрати в себе вологу і перетворилося на кульбабу, що розпушила білі парашутики після сходу сонця. Білі бриджі теж намокли, й Іванна пожалкувала, що послухалася доньку. Та власноруч підбирала гарбедроб матері перед від’їздом, бо виявилося, що нічого підхожого Іванна не мала. Звісно, де воно візьметься, якщо всі кошти йшли на модний одяг Яні.

Потягнувши валізу, Іванна пішла шукати свій двомісний номер, відчуваючи себе безглуздою і покинутою. Завібрував телефон у кишені. Це була подруга Лариса, з якою вони разом збиралися провести десять днів на морі. Але напередодні чоловік Лариси зламав ногу (послизнувся на мокрій підлозі у ванній), тож їй довелося залишитися з бідосею. Зрештою, нічого дивного в цьому не було. Ларисин чоловік завжди встрягав у якісь халепи, і  сподіватися, що цього разу жінці пощастить благополучно виїхати на відпочинок, було марною справою. Дочка ж Іванни вже мала на руках квитки на потяг, збиралася розважатися з друзями у селі, де жила бабуся. А чоловік… Іванна не була впевнена, чи він взагалі почув її повідомлення про відпочинок деінде, крім дивану у вітальні, коли вона телефонувала йому під час чергового відрядження. Більше кандидатів не було, тож довелося їхати самій.

Приклавши телефон до вуха і підперши його плечем, Іванна вкотре за сьогодні зітхнула і потягла валізу сходами на третій поверх. Звісно, жодних рейок для полегшення пересування відпочивальників у корпусі передбачено не було.  На базі все тільки зовні виглядало свіжим і відремонтованим, всередині ж будівлі нагадували про колишні радянські часи, за яких було зведено безліч подібних баз відпочинку від різних заводів.

Лариса, не лише подруга, а й колега, безупинно торохтіла про свої поневіряння з чоловіком у лікарні, про те, яке страшне у нас травматологічне відділення, що вимагають купу грошей щодня то на крапельниці (а навіщо крапельниці людині з переломом?), то на засоби побутової хімії, то на фонди для кабінетів. Бідкалася вкотре, що не змогла поїхати, а гроші пропали, бо не повертають (такі умови договору).

– Я теж мала залишитися, – сказала Іванна, щоб хоч якось виправдати власне відчуття провини. – Кинула тебе саму.

– Не мели дурниць! Відпочинь за нас двох, займи і моє ліжко. Ну а що? Заплачено ж! Чому добру пропадати? 

– Ти хочеш, щоб я по черзі спала на твоєму і на своєму ліжку? – зі сміхом поцікавилася Іванна. Подруга завжди вміла підняти настрій.

– Ще можна співмешканця запросити, братимеш з нього орендну плату.

– Лариско, не сміши мене, я й так ледь пру чемодан нагору.

Іванна зупинилася на сходовому прольоті відсапатися, переклала телефон на інше плече. Варіант “зателефонувати пізніше, коли будуть вільні руки” тут не проходив. Лариса поки не висловить все, що на умі і на язиці, не відчепиться. Тож Іванна покірно слухала і продовжувала свій шлях.

Угорі пролунало гупання, ніби щонайменше стадо баранів неслося коридором, і один за одним стали з’являтися молоді хлопці, поспішаючи на вулицю і перестрибуючи через сходинки. Іванна відсахнулася, побоюючись, що її зараз знесуть разом з валізою і поручнями. Обличчям прокотилася хвиля збуреного повітря. Жінка обережно зазирнула нагору. Наче все. Можна йти. Та ба! Останній, що, очевидно, відстав від компанії, летів, як скажений, і таки зачепив чемодан, який, важко стукаючись, покотився донизу.

– Дідько! – не витримала Іванна, розгублено проводжаючи поглядом валізу.

Хлопець затормозив на повній швидкості, аж кросівки вискнули.

– Вибачте! – І погнав далі.

– Нахаба! – крикнула навздогін Іванна.

– Хто нахаба? Що сталося? – з цікавістю долинуло з телефона.

Розсерджена Іванна натисла відбій. Потім договорять. Безперечна образа Лариси, що, втім, швидко мине, дасть їй так необхідний час, щоб спокійно дістатися номера.

Спускаючись, вона побачила того самого хлопця, що з винуватим виглядом підхопив її валізу і тепер ніс. Здавалося, її вага зовсім для нього несуттєва. От що то значить молодий і сильний.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше