Глава 7. Неіснуюче

Глава 7. Неіснуюче

Вони лежали на одномісному ліжку, затісному для двох, але Іванні так зручно не було ніколи. Вона потайки розглядала Артурове обличчя уві сні, достоту як у романтичних фільмах. Ледь помітна посмішка жевріла на відкритому лиці, що зачаровувало своєю щирістю. Їй пригадалося, як на такому ж вузькому, тільки панцирному ліжку у гуртожитку стався її перший раз з майбутнім чоловіком, який в принципі ніяк не міг ним стати на той момент. Зовсім інші відчуття тоді володіли нею. Сором, приниження, приголомшення від скоєного і абсолютна розгубленість. Одна з багатьох студенток, яких звабив викладач. Закоханість по вуха, яка й привела її до того моменту, минула без сліду одразу після втрати цноти, разом із втратою самоповаги. Навіщо вона дозволила цьому статися? Іванна не мала відповіді ні тоді, ні зараз. Як казала мати, клямка запала.

Згадалася материна реакція, коли Іванна повернулася у село. Ляпас, що розбив їй ніс, був цілком заслужений.

– Хіба я для того спини не розгинала на буряках, щоб ти ноги розчепірювала перед кожним ліпшим?!

Її мати, сильна і стражденна жінка, яка змогла збудувати хату, виростити доньку, заробити грошей і все це без чоловіка, який загинув в Афганістані, зібрала докупи себе й свою дитину і поїхала до міста шукати безсоромного звабника і вимагати одруження.

– Я не матиму такої ганьби, – примовляла, трясучись в загальному вагоні поїзда глибокої ночі, – моя дитина не принесе байстрюка.

Місяць по тому зіграли скромне весілля. Свіжоспеченому чоловікові Іванни довелося звільнитися з університету, щоб уникнути розголосу, яким залякала його теща. Потім народилася дочка, і вже ніколи було розмірковувати про правильність чи хибність такого вчинку.

З роками вони навчилися миритися одне з одним, точніше співіснувати, час від часу навіть почувалися щасливими. Як-от на дні народження Яни, чи коли Василю нарешті пощастило влаштуватися у фірму, яка займалася монтажем обладнання по всій країні. Оскільки викладав він фізику, йому не було складно перекваліфікуватися, навчитися новій справі й успішно нею займатися багато років поспіль. До частих, а згодом майже безперервних відряджень Іванна швидко звикла, навіть не усвідомлюючи, наскільки легше почувається під час відсутності чоловіка. Сама ж вона після академвідпустки вдало закінчила університет, потім магістратуру і влаштувалася викладачем української мови в інший виш. Ростила дочку, створювала сімейний затишок, поралася навколо родинного вогнища, з ентузіазмом віддавалася роботі і врешті-решт запевнила себе, що її стабільне, мов рівна добре вторована дорога, життя – саме те, чого вона потребує. Й гадки не мала, що колись цей шлях, що здавався таким надійним, непохитним, правильним, розмиє злива з пристрасті, яку Іванна виявилася не здатна приборкати.

І хоча це було абсолютно неправильно, ненормально і проти її ж власних переконань, цієї хвилини вона почувалася неймовірно щасливою. Такою, як ніколи до того не була і не уявляла, що таке можливо. З огляду на її дії можна було подумати, що вона втратила здоровий глузд. Але ні. Ще ніколи вона не мислила так ясно. Про неминучі наслідки, докори сумління й каяття, що, безсумнівно, згризе її згодом, Іванна намагалася не думати. Вона щиро не розуміла, що в ній знайшов цей хлопчисько, що дивився на нею зі щирістю і непідробним захватом юності, але душа її розквітала під його поглядом, а тіло оживало під дотиками гарячих нетерплячих рук. І то була мить, в якій вона з радістю потонула.

Коли Артур розплющив очі, Іванни поруч не було. Вузька кімната здалася йому порожньою кліткою, з якої витекло життя разом із птахою, що її покинула. За вікном жевріли передсвітанкові сутінки, був той час, коли природа завмирає перш ніж відродитися знову з першими променями сонця. Час для найміцніших обіймів, для найніжніших доторків, для найщиріших проявів глибинних почуттів. У ці хвилини Артур хотів бачити біля себе дівчину слабку і сильну водночас, непоступливу і піддатливу, серйозну і потішну. І саме такою йому уявлялася Іванна з геть відсутньою манірністю.

Артур натягнув шорти і вирушив у коридор шукати втікачку. Його босі ноги не створювали звуків, тому до дверей її номера хлопець підійшов нечутно. Між фарбованою у коричневий колір підлогою і дверев’яним полотном просочувалася смуга світла. Він узявся за ручку і відчинив.

Іванна злякано зойкнула й щось упустила. Баночка покотилася під ліжко, розляпуючи крем. Не зважаючи на неочікуваного гостя, Іванна схопила кілька вологих серветок, що лежали тут таки біля умивальника, і заходилася витирати. Вона не дивилася на Артура, коли дещо роздратовано сказала:

– Ти налякав мене.

Рушник у вигляді тюрбана похилився і впав з її голови. Артур спантеличено спостерігав за її квапливим рухами, що свідчили про знервованість. До того ж, Іванна уникала його погляду. Соромиться? Шкодує? Сердиться?

– Чого ти пішла? – нарешті спитав.

Вона на секунду завмерла, вагаючись, а потім одказала:

– Хотіла прийняти душ. Ти спав, не хотіла тебе будити.

– Йой! Най буде, – посміхнувся Артур, вдаючи, що приймає цей заяложений варіант.

Він впав на вільне ліжко, що прогнулося й зарипіло, і розвалився, спостерігаючи за Іванною. Бачив, що його мовчазна увага примушує її хвилюватися, хоча вона й намагалася приховати це, продовжуючи рутинні дії після того, як крем було витерто з підлоги.

Іванна повісила рушник на бильце і повернулася до перерваного заняття. Стояла у халаті перед дзеркалом, що висіло на внутрішній стороні дверцят шафи, боковим зором уловлюючи силует хлопця в самих шортах на голе тіло. На його грудях не було волосся, а шкіра, засмагла і гладенька, виблискувала під світлом слабкої лампочки. Іванні довелося зробити кілька глибоких вдихів, але вона змогла опанувати себе і припинити коситися на Артура. Її пальці ковзали по обличчю, наносячи крем, звичні рухи заспокоювали, повертали впевненість, твердість і спокій. Коли вона закінчила, то вже не хвилювалася, а була сама собою.