Глава 9. Знайомство

Частина друга

Зараз

Я не знаю, чи ти вродливий,

і чи ти на світі один.

Ти для мене — як справжнє диво,

котре виникло без причин.

Але в серці — пересторога,

і зривається слово: «Іди»

Пізно стрілися наші дороги.

є на них уже інші сліди.

Ліна Костенко

Глава 9. Знайомство

Сяючи посмішкою, Яна обійняла букет і зникла у вітальні, щоб дістати вазу. Гадала, що з формальностями покінчено, і її хлопець, компанійський і розкутий у будь-якій ситуації, далі впорається сам, а мати… Ну, їй не звикати спілкуватися з тими, хто молодше. На щастя Яни, а також і двох у передпокої, вона не бачила мертвої паузи між ними, вартої Гоголівського “Ревізора”.

Іванна кулею метнулася у спальню, зірвала з шиї підвіску і запхала під матрац. Вона дивилася на свої руки – вони трусилися гірше, ніж у старої хворої бабці. Серце вистрибувало, кров шуміла у вухах, а перед очима все темніло. 

Це неможливо, неможливо! Такий збіг! Так не буває!

Всередині неї все волало від шоку і сум’яття. Щоб привести себе до тями, Іванна встромила нігті в долоні. Від болю навколишній світ став чітким.

– Ма! – почулося з вітальні. Від окрику жінка смикнулася.

Боже, Яна! Вона не знає. Не знає ж? – питала себе у паніці Іванна.

Ні, не знає, інакше б не поводилася так природно. І він…

Серце впало кудись у п’яти і закотилося на самісіньке дно її ницої душі.

Ні, він теж не знав, впевнено думала Іванна, а отже, і вона має поводитися ніби нічого не сталося.

Так, це найкращий вихід. Протриматися кілька годин і все. А далі… Далі якось переживе. 

На автоматі скрутивши волосся у вузол, Іванна вийшла до гостя. Той вже сидів на дивані у вітальні, ввічливо роздивляючись навкруги. Помітивши жінку, зблід, якщо можливо було ще дужче бліднути, і напружився. Яна якраз входила з квітами і поставила їх у центр столу, між салатницею з олів’є та морквою по-корейські.

Іванна начепила чемну напівусмішку, швидше натяк, і зайняла позицію якнайдалі від Артура, відмежувавшись столом. Вона намагалася не дивитися йому в очі і зупиняла погляд на чому завгодно іншому: чорному волоссі, акуратно підстриженому й укладеному, світло-сірому легкому светрі, що надзвичайно личив до кольору його очей, зчіплених у замок пальцях, що свідчили про приховуване напруження.

Яна всілася поруч із хлопцем і взяла його руку. Той спробував відсунутися, але дівчина не дозволила. 

– Та чого ти? Моя мати сучасна жінка, вона не вимагає, щоб ми сиділи на піонерській відстані.

– Отже… Артуре?.. Звідки… ви?

Хлопець не встиг і рота відкрити, як Яна його випередила:

– Ма, ти не повіриш! Артур родом з Вінниччини.

Вона назвала село, поруч з яким Іванна прожила першу половину свого життя. Якби не виховання і жорстка необхідність контролювати емоції, Іванна б матюкнулася. Але вона тримала лице й у відповідь тільки підняла брови.

– Який збіг.

– Так, – радості Яни не було межі, складалося враження, наче вона чекала цієї хвилини з моменту знайомства з хлопцем, щоб нарешті все розповісти, не даючи йому й слова вставити. – Може, чула колись про василівських Федорчуків? Я, звісно, ні, бо самі знаєте, як у нас до людей із сусідніх сіл ставляться. Ма? – Яна з надією поглянула на матір. Та похитала головою, мовляв, теж не чула. – Ну нічого. Все одно ви земляки. Це ж круто!

В Іванни промайнуло, що не дарма вона тоді постійно відчувала щось смутно знайоме, тепле у його манерах, поведінці, тому, як Артур вимовляв деякі слова. Роки перебування у чужому місті не змогли стерти його коріння.

– Як же ж вас занесло у наше місто?

– Він тут вчився, – знов улізла дівчина. – А потім залишився працювати.

Іванні дуже кортіло закрити доньці рота, але вона пішла іншим шляхом.

– Артуре, ви німий?

З несподіванки хлопець кліпнув віями і його нарешті відпустило. Він підвівся і зробив кілька кроків кімнатою, уважно розглядаючи фотографії у рамках, що стояли на поличках сучасної меблевої стінки, між ними траплялися книги та елементи декору: камінці у вазочах, аромасвічки і квіти, всюди квіти у вазонах.

– Любите рослини? – спитав Артур, одночасно ігноруючи і відповідаючи на провокативне питання жінки.

– Так! Мама їх обожню…

– Яно, – стримано перебила Іванна, – принеси, будь ласка, вино з холодильника.

Дівчина побігла на кухню, червоніючи від сорому за свій довгий язик. Нарешті.

Склавши руки на грудях і спираючись стегном на спинку високого крісла в кутку, Іванна свердлила поглядом чоловічу потилицю. Артур зупинився перед шафою, й у відображенні на склі їхні погляди перетнулися. Всередині Іванни щось затремтіло, й вона, щоб приборкати недоречні почуття, ще сильніше переплела руки на грудях. Їй здалося, що вона не витримає цих тортур.

– У вас гарно, – прокашлявшись, висловився Артур.

– Дякую.

Банальні фрази, що не несуть у собі ніякого сенсу, мали приховати спантеличеність, і з цим добре поралися.

– Треба трохи розрядити атмосферу, – заявила Яна з порога, простягаючи Артурові пляшку червоного вина, яка миттю запотіла. – Ой, штопор! – Побігла на кухню, залишаючи знову мати і хлопця наодинці.

Іванна приклала пальці до лоба.

– Фейспалм, – прокоментував Артур, пускаючи очі під стелю.

Коли пляшку нарешті було відкорковано, а темну рідину налито у келихи, Іванна спитала, акцентовано дивлячись на хлопця: