Глава 11. У парку

Глава 11. У парку

Ранок неділі Іванна проспала, як убита. Її мозок заморився аналізувати, а серце втомилося плакати. 

Прокинувшись, почувалася розбитою, але спокійною. Яни не було, тож Іванна, скориставшись нагодою, відправила повідомлення на викрадений вчора номер телефону.

“Треба поговорити. Зустрінемось?”

Із завмиранням чекала на відповідь, бо не підписалася. Сподівалася, що він і так зрозуміє. Майже одразу пропищала смска: “Де і коли?” і смайлик, що підморгує.

“Понеділок, 17.00, Парк Шевченка, біля пам’ятника”.

“Ок. Побачимось”.

Коротко і сухо. Але ж на що вона очікувала? Що він розсиплеться у зізнаннях чи компліментах? Ох вже ця спрагла любові жіноча душа! Шукає натяки там, де їх немає й бути не може.

І як тепер дожити до вечора понеділка?

Залишок дня Іванна провела за хатніми справами і підготовкою до лекцій. Коли повернулася дочка, вони не перекинулися й парою слів. Іванна запевняла себе, що так навіть краще – немає приводу вкотре посваритися. Вона планувала помиритися з Янкою, але тільки після того, як розставить всі крапки над і.

На роботі Іванна була неуважна і замислена. Переплутала аудиторії, увірвалася до Лариси на пару, зустріла здивований і підозрілий погляд, швидко ретирувалася. На перервах ледь вдалося уникнути допиту подружки. По закінченню швидко зібрала речі, одяглася і вилетіла з університету, мов за нею чорти гналися. 

Попри теплу погоду відвідувачів у парку було небагато. Кілька людей прогулювалися кам’яними доріжками, насолоджуючись краєвидом на річку й червоно-зеленими барвами, що розкидала осінь кронами дерев.

Іванна навмисно призначила такі час і місце, де було б зведено до мінімуму можливість зустрітися зі знайомими. Жінка прийшла заздалегідь, обрала позицію у затінку між кущами, щоб мати огляд центральної доріжки, натомість самій залишатися непоміченою.  

Її трохи трусило, чи то від нервів, чи то від прийдешньої прохолоди. Вона досі не визначилася з тим, що говоритиме Артуру, попри багатий лексикон, потрібні слова не спадали на думку. Іванна лиш сподівалася, що в слушну мить серце все підкаже.

Була за двадцяту п’ята, коли Артур з’явився у полі зору. Йшов не кваплячись, зосереджено роздивляючись на всі сторони – шукав її і не знаходив. 

Зі свого укриття Іванна безсоромно поглинала очима високу статуру, широкі плечі, легкі впевнені кроки, прямий погляд і легку усмішку. Вона за звичкою ледь не кинулася хлопцеві на шию, як тоді, влітку. Наказала собі спинитися, вже зробивши крок уперед. Артур був так близько, але водночас так далеко, як ніколи до цього. 

Він зупинився біля пам’ятника, витягнув смартфон, підсвічуючи обличчя. Щось скролив, усміхався, друкував… Поводився типово як для хлопця, що чекає дівчину на побачення. Але це було не побачення. 

За хвилину до п’ятої Іванна дужче затягнула пасок на чорному пальті, поправила блакитний шовковий шарф і, цокаючи підборами чоботів, вийшла під блідо-жовте світло ліхтаря.

Він побачив її миттєво, заховав гаджет у кишеню і вирушив назустріч. Іванна нічого не могла прочитати на його обличчі, зараз воно було для неї закритою книгою.

Вони зупинилися рівно за метр один від одного.

– Привіт.

– Привіт.

Запала пауза. Він чекав. Вона не знала, з чого почати.

– Ти не здивований, – констатувала.

– Тобі вже краще? – спитав.

Іванна відвела погляд, бо сором накотив за той випадок під час “знайомства”. Не бажаючи згадувати, мовчала. Почувалася так, ніби прийшла на заклання, а перед нею стояв кат.

Раптом рука його здійнялася. З несподіванки Іванна відсахнулася, але було пізно – він вже встиг розпустити її волосся, відправляючи його у вільний танок з вітром.

– Що ти робиш?! – Спантеличенню не було меж.

Він стенув плечима:

– Пробач. Звичка.

Іванна витягла руки з кишень, зробила кілька кроків туди-сюди, щоб заспокоїтися, вгамувати серцебиття і хвилю емоцій. Глибоко видихнула і обернулася до Артура, який мовчки спостерігав за її хвилюванням, не роблячи жодної спроби полегшити їй справу.

– Чому серед стількох дівчат у мільйонному місті ти вибрав саме Яну? – випалила.

– Допоки ти не спитала, уявлення не мав. 

– А тепер?

Насправді це не мало ніякого значення, але Іванна хотіла зрозуміти, що саме побачив у її дочці цей хлопець.

– Тепер я розумію, чому Яна. 

Вона напружено вглядалася, вишукуючи сумнів чи брехню, але марно. Артур говорив прямо, так, як і завжди.

– Є в ній щось від тебе. При тому ви зовсім не схожі. – Він покрутив пальцями у повітрі, ніби намагаючись щось намацати. – Якась відчайдушність. Тільки в ній вона на поверхні, а у тебе – прихована під купою правил і обов’язків.

Іванна пирхнула:

– Відчайдушність? Це явно не про мене.

– Та невже? – він підняв одну брову. – Нагадати море? Заперечення не змінить того, що тут, – він тицьнув їй у груди.

Вона зблідла і відступила на крок. Ці розмови ні до чого доброго не приведуть. Вони ставали на слизьку стежку взаємних спогадів, піднімаючи з глибин те, що Іванна з усіх сил намагалася поховати.

Голуб спурхнув з плеча чавунного Шевченка і швидко перетворився на крапку посеред західного неба. Проводжаючи його поглядом, Іванна так-сяк опанувала себе і вичавила питання, заради якого вона власне наважилася на цю зустріч.

– Ти її кохаєш?

Посмішка згасла на лиці Артура. Серйозність надавала йому зайвих років, але не спотворювала образ.

– Що таке кохання? – нарешті промовив, повертаючись до Іванни у профіль. – Як кажуть у нас в селі, дружба організмів.

– Заради бога! Серйозно?

Він різко розвернувся і підійшов упритул, не залишаючи між ними найменшої відстані. Іванна була змушена задерти голову і дивитися знизу вгору, стійко витримуючи його розлючений темно-сірий погляд.