Глава 16. Чому

Глава 16. Чому

Щось зламалося в Іванні тієї миті, коли вона усвідомила, що може більше ніколи в житті не побачити Артура, що може втратити його назавжди, так і не сказавши правди – найважливішого. Плотину прорвало і змило всі муки, всі вагання, всі сумніви, залишивши тільки величезну блискучу поверхню – застигле море кохання. Відчувати і знати – різні речі. Допоки Іванна тільки відчувала, вона могла триматися, заради дочки, родини, збереження подоби вірності чоловікові, дотримання правил пристойності. Щойно зізналася сама собі – зрозуміла масштаби і трагедію свого почуття. Вона не могла бути щасливою, бо не мала права зруйнувати світ, на якому трималося її існування, не могла знищити рідних. Вона знала, що не зможе вирвати своє серце, бо вже пробувала і безуспішно. Натомість просто прийняла свою долю, бо виходу не бачила.

Однак відпустити кохання, навіть не попрощавшись, не зуміла. Знову було відправлене повідомлення без підпису, знову отримано відповідь “Ок”.

Іванна чекала біля входу на територію університету. Сьогодні їй було абсолютно байдуже, чи побачить їх хтось разом, чи ні. Гірше, ніж вона почувалася зараз, бути вже не могло.

Артур швидко йшов назустріч. Він не посміхався, між бровами залягла глибока зморшка. Побачивши жінку, кивнув головою, запрошуючи у кав’ярню через дорогу.

Вони сіли за столик у кутку, замовили каву. Обидва мовчали, ніби слова були зайві, наче більше вже нічого не мало значення і все давно було  вирішено.

– Дякую, що не видав нас, – нарешті почала Іванна.

– А були варіанти? 

– Не буду казати, що попереджала, але…

– Так. Ти мала рацію. 

– Все трохи ускладнилося. Це тому ти хочеш піти на війну?

Він криво посміхнувся, а Іванна вкотре піймала себе на думці, що зовсім нічого не знає про красеня напроти.

– Взагалі я не звик нікому нічого пояснювати, але для тебе зроблю виняток.

Іванна стримала дошкульний вигук.

– Ми ті, хто ми є, Іванно. І цього не змінить ні те, ким ми хочемо здаватися, ні те, що ми про себе думаємо. Вже кілька років я намагаюся жити так, ніби нічого не відбувається, ніби завтра не настане, а отже, не потрібно брати на себе зобов’язань, не потрібно перейматися глобальними проблемами, бо ж вони тебе не обходять. Але це брехня. І рано чи пізно будь-яка брехня виходить назовні. Я боявся правди, але більше так жити не можу.

Затамувавши подих, Іванна слухала і не впізнавала хлопця. Саме зараз він був справжній, відкривав їй душу і вона намагалася жодним необережним рухом чи словом не відлякати його.

– Мій батько загинув в Іловайському котлі. Мати ледь не вмерла з горя і зробила все, аби я не потрапив в АТО, у тому числі взяла з мене обіцянку, що я залишуся тут. З дня у день я переконував себе, що так треба, що я не можу стати причиною наглої смерті мами, що страждання вб’ють її, і жив, ігноруючи події в країні і власне сумління. – Він зробив ковток кави. – Я казав тобі, що не вірю у долю? – Іванна похитала головою. – Так от тепер – вірю. Якби не зустрів тебе, продовжував би існувати, все більше загрузаючи у багнюці.

– До чого тут я?

– Знайомство з тобою створило ланцюжок подій, які привели мене у цю точку. Коли я йшов вночі по трасі, тікаючи не стільки від Яни, скільки від її небезпечних запитань і докорів, біля мене зупинився військовий джип, знаєш, один з тих, що передають волонтери на фронт, а їх потім перефарбовують і використовують для усяких потреб. Всередині сидів мій шкільний приятель, Славко Ткачук, боязкий такий хлопчина, в окулярчиках завжди, тихенький. Родина у нього сувора, все за батьковою вказівкою робив, і кроку вбік не ступить, очі такі, знаєш, сумні, наче згаслі. Добре вчився, мав стати щонайменше професором. І тут я бачу його в “пікселі”, у тих самих круглих окулярах, зате очі… Ти б бачила ті очі! Вони горіли! Це при тому, що мав руку в гіпсі. Не уявляєш, що я тоді відчув.

– Уявляю, – тихо промовила.

Артур нарешті перевів на неї погляд – прямий, зосереджений, твердий. Вона стійко його витримала, хоч у грудях і пекло.

– Якщо ти прийшла мене вмовляти…

– Ні. Не буду. Я розумію, все розумію.

– Тоді чому?

Рука Іванни підлетіла до горла, немов хотіла завадити крику, що рвався назовні. Мова таки їй зрадила, але все ж жінка спромоглася прохрипіти:

– Попрощатися.

Артур раптово пересів і опинився поруч. Його рука опустилася на її плечі і притисла. Він зазирнув Іванні в обличчя і довго дивився, більше нічого не говорячи. А потім…

– Ти знаєш, що ти – особлива жінка?

Вона заперечливо хитнула головою, відсторонено усвідомлюючи, що він проводить пальцями по її вологих щоках. У грудях її колотилося розпечене серце, шаленіло, плавлячи діру, з якої кров’ю струменіло кохання.

– Тебе не портять навіть сльози, – говорив він майже біля її вуст. – Припини. Що ти так зарано мене поховала?

– Не дай боже! – Іванна відсторонилася трохи, сякаючись у серветку, що їй дав хлопець.

– Не всі гинуть.

– І не всі повертаються. Зачекай. – Вона зупинила його, коли він підвівся, щоб повернутися на своє місце навпроти. – Ось.

Вона зняла із шиї срібний ланцюжок, на якому висіла срібна підвіска у вигляді Божої матері.

– Колись вона мене врятувала, тож оберігатиме й тебе. – Застібнула на його шиї. Знов похитала головою, зупиняючи слова подяки. – Це не подарунок, просто уяви, що вона завжди у тебе була.  

Іванна опустила повіки, на секунду затуляючи лице долонями. Від болю не могла зібратися з думками.

– У будь-якому разі ми більше не побачимося. Пробач, Артуре, я теж так не можу. Не знаю, що у вас там з Яною, та якщо… коли ти повернешся, я поїду.

– Куди?

– Не знаю, не має значення. Я… – вона затремтіла, – не можу бачити вас разом, розумієш? Не можу! Я поступлюся їй.

Від Артурового погляду, допитливого, хвилюючого, бентежного, і від власної ганьби Іванна ледь не завила. Його наступне питання вдарило її, як колода по голові.