РОЗДІЛ 5 Та сама честь

— Вів!

Я підстрибнула зі стільця від життєрадісного вигуку Анни, яка майже смерчем влетіла в ординаторську.

— Там красень Пакош знову про тебе питає, - промуркотіла вона і, плавно виляючи пишними стегнами, пройшла до мого столу. – Це вже вшосте за сьогодні.

Мені захотілося покласти голову на руку, що лежала на столі й застогнати від безсилля. Як же уникнути розмови з ним?

— Чому бігаєш від нього, подруго? – Анна сіла на край столу, допитливо дивлячись на мене.

Я втомлено підняла голову й зустрілась з бешкетними очима велелюбної медсестри.

— Він поцілував мене й зізнався в почуттях, коли йшов на завдання. А тепер чекає моєї відповіді, - на одному диханні промовила я.

Анна підібгала губи.

— Отже, він тобі не подобається, але ти не хочеш його образити, - здогадалася вона.

Я зробила глибокий подих і відкинулася на спинку стільця.

— Не знаю, чому, але так.

— Шкода. Ви могли б бути дуже красивою парою! – мрійливо мовила Анна.

— Впевнена, наразі не той час, щоб думати про таке!

Я різко вирівняла поставу й знову прийнялася заповнювати медичні журнали, роблячи помітки тих, кого повинна провідати під час цілодобового чергування.

— Ох, дурненька! – сумно посміхнулася подруга. – Коли ж і ще думати про кохання, як не під час війни?

Вона зістрибнула зі столу й закрутилася, млосно притиснувши руки до грудей.

— Адже лише перед запеклою битвою виразніше чуєш стукіт люблячого серця!

Підійшовши, вона обійняла мене за плечі й тихо промовила:

— Особливо коли тобі майже двадцять три роки, а ти ще жодного разу не була з чоловіком!

Я стомлено підкотила очі. Знову ці порочні повчання! З кожним разом вони ставали набридливіші й завзятіші, а я до них — байдужіша.

— Я вже втомилася чути від тебе ці слова, - пригнічено посміхнулась я та піднялась на ноги. – Добре, я поміркую над цим питанням. Ще раз.

Я віддала Анні стопку історій хвороб пацієнтів та кивнула в бік дверей. Вона грайливо підморгнула й пішла. Я трохи затрималася, дивлячись на неї. Адже мала визнати: вона права, як не дивно. ЇЇ легкий розум дуже рідко видавав корисні думки та поради. Але ця була немов вкрадена з моїх думок. Чи все ж таки з серця?

Я наважилася й вийшла з ординаторській. Штучне люмінесцентне освітлення огортало на рідкість тихий та пустий коридор. Шпиталь виглядав, як ніколи безлюдно.

Разом зі мною сьогодні працював ще один лікар – Стен Лебовський. Худий та довготелесий випускник медичного університету за спеціалізацією «Нейрохірургія». Він постійно зачісував своє чорне волосся назад і коли бачив мене, то завжди посміхався.

Але в коридорі я одразу помітила іншу знайому фігуру, яку раніше тут нечасто зустрічала. Лейтенант Даніель Пакош повільно йшов, сцепивши за спиною руки  та явно коротаючи час. Почувши мої кроки, він різко повернувся.

Янтарні очі спіймали мій погляд, і посмішка осяяла його гарне обличчя. Коли він підійшов до мене, я помітила декілька синців: на щоці та вилицях.

— Вів’єн, я дуже радий бачити тебе! – ніжно вимовив Даніель. – Як ти?

Серце стисло від згадки про останні новини.

— Від Клауса так і немає звісток?

Він вмить став похмурим.

— Завдання виявилося надто складним, але ми впоралися. Ще є час на його повернення. Він просто затримується через максимальну обережність. Як завжди.

Я видихнула, проганяючи від себе жахливе передчуття біди.

Даніель зробив ще один крок, наближаючись до мене. Протягнув руку та торкнувся мого запʼястя.

— Я думав про тебе весь час…

Порятунок від незручної розмови прийшов раптово. Ним став гучний та різкий сигнал з рації на моєму плечі, що сповістив про екстрений виклик лікаря. За ним прослідував голос оператора:

— Лікарю Мессарош, терміново до головного штабу! Код 61-23. Постраждалий з колотою раною в черевній порожнині. Велика крововтрата.

— Пробач, Даніелю! – промовила я, зраділа тимчасовому спасінню, та водночас напружилася через нього, адже якась людина потребує спасіння. – Я маю йти!

Не дочекавшись його відповіді, я побігла у бік виходу зі шпиталю.

На ґанку мене вже чекало заведене авто екстреної медичної допомоги. За кермом була Анна. В мирний час вона проходила практику на такій машині, але завершати навчання довелося вже на фронті. Якби не її активне захоплення сердешними справами, вона б давно вже стала відмінним парамедиком.

Як тільки я сіла на переднє сидіння, машина рвонула з місця та завила сиренами.

— Знаєш, що трапилося? – занепокоєно запитала я подругу?

— Ні, - хитнула вона головою та закусила нижню губу, зосереджуючись на керуванні.

Їй подобалися такі екстрені виклики, адже вони надавали можливість безкарно тиснути на педаль газу.

Літнє сонце вже майже завершило своє денне чергування, і ближче до вечора вже відчувалася прохолода. Середина літа, але осінь чулась наперед. Я прижмурившись, кинула погляд на двоповерхову будівлю з бетону та сталі, що стояла попереду. Раніше це була міська мерія, а наразі перетворилась на військовий штаб. Масивні колони прикрашали ґанок, вікна виблискували в променях сонця, що сідало за обрій. А на даху з гордістю розвіювався сіро-синій прапор Великославії.

Я швидко вийшла з машини та пішла до задніх дверцят, щоб дістати ноші та сумку з усім необхідним для надання першої медичної допомоги. Мене наздогнала Анна, забрала ноші собі, а мені вручила сумку.

Вдвох ми стрімко піднялися по сходах. Черговий віддав нам честь, відчинив вхідні двері й доповів про наше прибуття командиру по рації.

— Другий поверх, кабінет полковника! – повідомив він нам.

Не збавляючи темп, ми пішли по світлому коридору з красивою ліпниною на стінах у стилі неокласицизму. Зустрічні солдати побачивши нас, затихали та проводжали поглядами. Відчувалася напруга від того, що вони зберігали тишу й чекали, поки ми пройдемо повз.