Тихий вітер

РОЗДІЛ 8 Комітадж під маскою

Насилу стримуючи себе, щоб не почати бігти, я вискочила з ліфта й опинилася у дворі шпиталю. Літнє сонце ще не встигло втекти, і в повітрі не відчувалося навіть натяку на прохолоду.

Я глибоко задихала, намагаючись перервати уявне прокручування слів комітаджа. Але з кожним разом вони набували нових граней правдивості. Таке неможливо вигадати! А у збіги я вже давно перестала вірити.

Клаус у полоні! Його зараз катують. І тортури чорномундирівців набагато жорсткіші, ніж тортури славенців.

Я раптово відчула головокружіння. Сльози осліпили очі. Паніка загрожувала перерости в істерику. Я почала глибоко дихати, шумно втягуючи повітря через ніс і випускаючи ротом.

— Даніелю! - скрикнула я, побачивши Пакоша, і квапливо попрямувала до нього.

Він стояв у компанії трьох солдатів на площі перед госпіталем. Лейтенант підняв голову на мій поклик і одразу ж подався назустріч.

— Щось трапилося? — стривожено спитав він, опинившись поряд. — Ти дуже схвильована.

— Де мій брат? - почала я з головного питання, намагаючись прочитати відповідь на його обличчі.

Даніель втомлено зітхнув:

— Ми все ще чекаємо, Вів'єн. Але запевняю тебе, все гаразд…

— Ваше «дуже серйозне завдання» пов'язане із цим полоненим комітаджем? - прямо запитала я.

Він вмить посуворів, ніжна посмішка зійшла з обличчя, а очі втратили теплоту.

— Ти не повинна питати мене про це, а я не повинен відповідати.

— Скажи мені правду, Даніелю! — голосно вимагала я, відчуваючи, як істерика  невпинно заволодіває мною. — Він потрапив у… лихо?

Лейтенант різко стиснув моє плече і, дивлячись по сторонах, потяг за кут шпиталю. Його дії стривожили мене ще сильніше, адже до цього моменту його ставлення до мене було зразком обережності та трепетності.

— Та що з тобою таке? — шипів він, закривши мене собою від цікавих очей.

Я долонями відчула байдужу шорсткість цегляної стіни. В мені спалахнула гостра необхідність заволодіти її твердістю. Бо легені стиснула напруга, а в голові крутилися слова чорномундирівця.

— Вів'єн, хіба ти не розумієш, що подібними словами й необережністю можеш тільки нашкодити Клаусу? - продовжував Пакош. - Єдине, чим ми можемо йому допомогти, — це ніколи не показувати тривоги за його долю. Ми не повинні привертати до цього увагу. Ти розумієш мене?

Все всередині вкрилося льодом. Я розгадала шифр його слів. Поволі підняла до нього обличчя й зазирнула у янтарні очі.

— Коли він мав повернутися? - прошепотіла я.

Даніель зволікав з відповіддю, ніби на щось наважуючись та прораховуючи.

— Вчора.

***

Побілку на стелі в нашій з Анною кімнаті засіяли дрібні тріщини. Ця стеля не схожа на ту, що залишилася в моїй кімнаті. Вдома. Стіни тут також інші, до них не можна притулятися, інакше забруднишся крейдою. Та що там стіни! Тут навіть повітря інше. Небо надто зоряне. Сонце нещадно яскраве.

Я скосила погляд на годинник, що мирно цокав на тумбочці. Десять вечора. Знадобилося дві години, щоб розкидати по поличках усі думки та здогади, зважити важливість та набратися рішучості. Але що робити далі, я ще не знала. Точно усвідомила лише одне — необхідно ще раз поговорити з полоненим. Хоча б для того, щоб остаточно переконатись у правдивості його слів.

Я збиралася з силами й рахувала хвилини, поки чекала на повернення Анни. Нарешті в коридорі почувся її легкі й швидкі кроки.

— О, ти не спиш? - життєрадісно помітила вона й струснула мокрим волоссям. - Вода в душовій просто казкова!

— Так, я помітила, - пробурмотіла я та сіла в ліжку. — Як там справи у твого Макса?

Вона задоволено реготнула:

— Каже, що закохався по вуха! Уявляєш?

Дівчина почала розчісувати важкі довгі пасма золотаво-рудого кольору.

— А ти?

— А що я? — пересмикнула вона плечима. - Я свого принца все ще шукаю. Можливо, Макс це він і є. Але поки що не впевнена.

Анна засміялася, і мені довелося приєднатися до неї. Занадто різко вставши на ноги й намагаючись ігнорувати запаморочення, я бадьоро заговорила:

— Тоді ходімо зі мною. Мені потрібно ще раз оглянути рану чорномундирівця, а ти тим часом пощебечеш зі своїм принцом.

Дівчина на мить замислилась.

— Тільки у лабораторію я ходити більше не буду!

Я ледве стримала подих полегшення й нервово розсміялася:

— Гаразд, якщо знадобиться, я сама схожу.

***

Взявшись за ручку дверей, я відчинила їх, слухаючи, як подруга муркоче своєму солдатові щось про те, що вона не могла заснути, доки не побачить його ще раз. Поки все йде за планом, і миле щебетання закоханих повинно приглушити швидку розмову з бранцем, яка має хоч щось прояснити.

Офіцер Чорної Армії знову лежав на ліжку, як і кілька годин тому. При моїй появі він швидко розплющив темні очі, які ніби поглинули неяскраве світло ламп.

Жахливий холод пропалив нутро, викликав нервове тремтіння. Намагаючись подолати його, я швидко пройшла вглиб кімнати й стала розкладати все необхідне для огляду пацієнта. Миттєво помітила, що похапцем взяла багато зайвих предметів, але зворотної дороги вже немає. Головне, не видати себе тим, хто був по той бік камер відеоспостереження.

Чорномундировець мовчки стежив за мною. Пильний погляд аспідних очей завдавав шкоди моїм нервовим клітинам. Я схилилася над ним і почала повільно знімати пов'язку. Знову кривава! Чому ж?!

— Як ви запам'ятали ім'я мого брата? - швидко прошепотіла я та відчула полегшення, коли почула сміх подруги й низький баритон конвоїра за дверима.

Про своє не питаю. Недарма бейдж висить на грудях. Та і його часто називали, поки думали, що він у відключенні.

— Я пам'ятаю всіх полонених офіцерів, - так само тихо відповів комітадж, ледве ворушачи розбитими губами. - До того ж у вас з ним надто відоме прізвище.

Низький грудний голос бранця виточував крижану холоднечу, ніби порив вітру в січні. Його рана знову кровоточила. І з'явилися нові гематоми. Звідки?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше