Тихий вітер

РОЗДІЛ 9 Я роблю вибір

Якось у школі мене образив старшокласник. Коли я поверталася додому, він вихопив мій рюкзак і кинув у калюжу. Промокли всі зошити та підручники, які я взяла у бібліотеці.

Я проплакала весь вечір, згадуючи його образливі слова та вчинок. Тоді мені було вісім, а братові чотирнадцять. Він не втішав, як це робила мати. Він лише мовчки вислухав мою розповідь.

А наступного дня я знехотя пішла до школи й помітила, що всі стовпилися біля інформаційного стенду. Коли я наблизилася, то побачила новий випуск шкільної газети. У ній яскраво й засуджено велася розповідь про шкільного хулігана, який ображає тих, хто слабший за нього. Цю газету мій брат потай робив усю ніч. Потім пішов до директора та розповів усю історію. Адже виявилося, що цей хлопець таким чином дошкуляв багатьом дітям.

У цьому вчинку був весь Клаус. Він не виявляв почуттів та емоцій. Він робив все справедливо, згідно із законом честі та моралі. І так з дитинства.

Але зараз його катують комітаджі, намагаючись вивідати важливу інформацію. Вони мордують найдикішими та нелюдськими тортурами. Справедливий, самовідданий герой відчуває на собі всі ті жахіття, про які я чула від солдатів, читала у газетах і бачила в новинах. Все це пекло зараз оточує мого брата.

Я сиділа на землі, притулившись спиною до цегляної стіни, прихована від чужих очей в цю теплу літню ніч. Я не могла навіть змусити себе поспати, хоча повіки від втоми відмовлялися підніматися.

Проте мозок невпинно працював. Серце нило від нестерпного болю. Вперше у житті я не знала, що робити. Не могла ухвалити рішення. Відчувала безпорадність і розбитість.

У той далекий час, коли були живі мама та бабуся, я жила безтурботно й щасливо, навіть не усвідомлюючи цього. Яка б складність не виникла на шляху, я могла завжди розраховувати на їхню пораду та допомогу.

Мудра, доброзичлива та надрозумна жінка, прекрасна в будь-якому віці та за будь-яких обставин — саме такою була моя бабуся Олівія Жаксон. А її дочка Лінда Жаксон, яка незабаром стала Мессарош, була її точною копією.

Нині вони далеко. Там, де не отримують листи та не відповідають на дзвінки. Вони залишили мене на цьому світі. Одну.

Земля притягувала. І я піддалася. Лягла на траву, що ще не охолола від літнього сонця, і розкинула руки. Плювати, що на мені біла форма лікаря, а у волоссі неодмінно заплутається листя. Можливо, навіть захворію. Все одно. Гірше бути вже не може.

Зоряне небо безтурботно мерехтіло, доводячи, що все у житті мінливе, окрім нього. Небо та зірки будуть завжди, а ось ми — на цій планеті занадто швидкоплинні.

***

Сонце вже піднялося високо й старанно випалювало землю. Пил невпинно літав у повітрі, маючи за ціль осісти де-небудь. Він знаходив собі місце на листя дерев, на стінах будинків, на спітнілій шкірі людей та на одязі, який з війною перетворився в одноманітну палітру військового сьогодення.

Я прибула до штабу за наказом підполковника Строда. Тінь від будівлі, де вирішувалися стратегії ближнього фронту, навіть не намагалася полегшити спеку цього дня.

Ловлячи власне відображення у віконному склі коридору, яким йшла до кабінету підполковника, я жахалася. Чергова безсонна ніч лягла тінню під очима. Шкіра на обличчі набула сірого відтінку, а щоки ще сильніше впали.

Прихід нового дня не допоміг відновитися, і мозок продовжував гарячково перебирати думки, наче павук, який заплутався у власному павутинні.

— Докторе Мессарош, чому бранець ще не видужав? - грізно зсунув брови офіцер.

Ця людина не сприймала серйозно працю інших людей. Він думав, що всім дуже легко живеться і ще легше працюється. Тільки він досягає результату тяжкими випробуваннями.

— Тому що пацієнт постійно зазнає нових травм від нескінченного побиття, — прямо відповіла я.

Той ще дужче зсунув брови:

— Як це?!

— У нього розходяться шви, і знову відкривається кровотеча. З'явилися нові гематоми. Підозрюю, що його б'ють, доки він не може чинити опір.

— Дідька лисого! - пробурчав Строд. - Гаразд, я розберуся. Дякую за роботу, доню! Іди.

Я вийшла надвір і глибоко вдихнула смердюче, курне повітря. Навколо майорів народ, чекаючи прибуття вантажівок з пораненими, яких незабаром привезе військово-санітарний потяг.

У кишені формених штанів лежав клаптик паперу. Я торкнулася його. Він обпалив шкіру. Але я сильніше стиснула його й задихала частіше. На ньому написані майбутні події, які я планувала всю ніч. І перший крок я щойно зробила.

Вхід до підземного госпіталю майорів попереду. Я швидко попрямувала до нього. Намагалася поводитися як завжди, але щоразу, коли зустрічалася очима з людьми, здавалося, що мої думки були не приховані для них.

Проте страх кудись подівся. Йому на зміну прийшло смирення. Я вже була готова до того, що скоро висітиму на найближчому стовпі з ганебною табличкою на шиї та мертвими очима. Зате знатиму, що зробила все, щоб урятувати брата.

В ординаторській зібралися майже всі лікарі, займаючись своїми справами. Хтось гортав історії хвороб, хтось слухав чи давав поради, хтось робив записи у черговому журналі. Я залишилася непоміченою й рушила до своєї наставниці — майора медслужби, доктора Марти Флеген.

Вона сиділа в одному з крісел біля вікна та читала історію хвороби чергового пацієнта. Пронизливі очі бігали рядками, а брови щоразу сильніше зрушувалися над гострим носом.

— Лікарю Флеген? - шанобливо гукнула я її, коли наблизилась.

Лікар відірвалася від читання й сфокусувала на мені погляд крізь масивні лінзи окулярів у чорній, грубуватій оправі.

— Щось сталося, Мессарош? — тривожилася вона, явно помітивши мої згаслі очі та чорні кола під ними.

— Ще ні, - ухильно відповіла я, намагаючись говорити голосніше. - Хвилююся про стан здоров'я свого пацієнта.

Пара колег повернула голови в мій бік. Подумки поставила галочку в тому списку своїх завдань. Формально все тримається у таємниці. Але хіба можна утримати секрет у колективі, де люди бувають частіше, ніж удома?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше