Тихий вітер

РОЗДІЛ 15 Пробудження

Дуже боляче прокидатися.

З кожною секундою пробудження розуму я відчувала наростаючий біль. Він пронизував все тіло, просочував його наскрізь. Він запевняв мене в тому, що я ще жива.

Що зі мною сталося? Повіки ніби склеїлися, ноги й руки перетворилися на камені, голова розривалася на частини.

Але що це?

Спів птахів за вікном? Вітер шумить у листі? І вода ніби б'ється об каміння. Невже це тепло на моєму обличчі від сонячного проміння?

Де ж це я?

Картинка стала ясною лише на секунду, потім свинцеві повіки знову впали.

Я не здавалася, спробувала ще раз — тепер побачила світлі стіни та овальне, величезне дзеркало. Знову темрява. Ще раз — і вдалося розглянути масивний білий комод, велику шафу.

Важкі повіки знову приховали огляд.

Ні, я не в шпиталі. І не вдома. Чому я вирішила, що можу бути вдома?

Кабінет підполковника Строда. Пониклий, суворий батько. Так холодно під його поглядом. Почуття провини охоплює вогнем все всередині, нещадно спопеляє минуле.

«Ти тимчасово відсторонена від практики і повертаєшся додому».

Він звільнив мене. Відправив додому з фронту. Заслужено. Хоча повинен був стратити. Теж заслужено.

Я знову зосередилася на минулому. Згадала салон військового автомобіля, який швидко віз мене до залізничного вокзалу. Пильну дорогу та вибоїни. Ліс, що згорів, і їдкий запах диму. Незібраний врожай, розгорнуті снарядами поля, просочені кров'ю, порохом та попелом.

Небо. Воно несе загрозу.

Стравники! Вони розрізають хмари та скидають смерть. Бомби. Крики. Вибухи…

Комітаджі. Чорномундирівці. Вони тягнуть мене по землі.

Я у підвалі.

Кричу…

Я померла.

Цього разу повіки відкрилися без зусиль.

Якщо я померла, то чому ж відчуваю біль? Бачу білу постіль та бинти на правій руці?

Я обережно скосила погляд на джерело світла. Величезне вікно вздовж усієї стіни відкривало чарівний вид на сосновий ліс і верхівки гір. Одна стулка була відкрита й впускала свіже повітря. Поруч із ліжком стояла тумбочка, на якій розташувалися флаконами з етикетками знайомих назв та склянка води.

О ні! Я не вмерла. Моя доля набагато гірша. Я потрапила в полон!

Але чому я не в підвалі й не прив'язана до стільця?

Все просто, дурна. Твоє рідкісне прізвище — те саме, що й у генерала Великославії. Кайзерці прийняли тебе за важливу полонянку. І твоє життя трохи цінніше за інших, доки вони не зрозуміють, що взяти з тебе нічого. Адже ти нічого не знаєш, окрім списку препаратів, якими лікують поранених у шпиталі.

Страх, паніка та розпач об'єдналися та вигнали біль. Я перестала брати її до уваги. Єдине, що мені залишилося, це спроба зробити все, щоб втекти або вбити себе. Будь-яке самогубство краще за той спосіб смерті, який вони приготували для мене.

Далеко не з першої спроби, але все ж таки я сіла.

На мені біла сорочка, схожа на лікарняне вбрання. Її тканина просочилася кров'ю із ран на тілі. На шиї висів мій кулончик, як самотній символ минулого. У мене зламані ребра – бандаж здавлював тіло. Кожен вдих віддавався гострим болем. На згинах рук кілька проколів — мені робили ін'єкції.

Поруч із ліжком, на стільці, акуратно висіла сукня, в якій я їхала додому. Вся в дірках, закривавлена й брудна, вона агресивно виділялася на тлі чистої, білої постільної білизни та всієї обстановки. Перебинтована голова дуже крутилася, викликаючи нудоту. Це явно слід контузії.

Скинувши простирадло, я спробувала стати на ноги. Та лише третя спроба виявилася успішною. Хапаючись за меблі та стіни, я поплелася до вікна. Дихання почастішало, біль посилилася. На лобі виступив піт. Голова закрутилася дужче.

Я йшла до джерела свіжого повітря, яке проникало через прочинене вікно, — наче корабель після абордажу намагався дістатися до причалу. Але що ближче я підходила, то сильніше відчувала приреченість. Будинок стояв на скелі. Внизу хлюпала гірська річка. І вистрибнути з вікна – легкий шлях до перелому ніг або хребта.

Упершись двома долонями в байдуже скло, я глибоко дихала, долаючи муку. Очі сповнилися сльозами. Моргнула — і вони потекли по щоках.

Ні. Зараз не час розкисати!

Рішуче витерла рукою мокрі сліди з обличчя і, відштовхнувшись від скла, рушила до виходу з кімнати. Натиснувши на ручку, відчинила двері й застигла на порозі. Звідки мені знати, раптом тут хтось є?

Затуманений болем погляд обнишпорив простору кімнату, схожу на вітальню. Висока стеля, сірий мармур підлоги, вікно замість стіни з одного боку й низка дзеркал з іншого; білий килим із густим ворсом, два крісла та диван, обтягнуті білою шкірою, розташувалися біля порожнього каміна; зона кухні та їдальні розділялась барною стійкою. З цієї кімнати вели ще двоє дверей: одні масивні, сталевого відтінку були схожі на вхідні, другі — з дерева, пофарбовані у світло-сірий колір, — вели до сусіднього приміщення.

Беззвучно ступаючи босими ногами, я пішла до других дверей. Натиснувши на ручку, штовхнула їх, але вони не піддалися. Зачинено. І якщо там ніхто не сховався, значить у будинку, крім мене, нікого немає.

Запаморочення посилилося. Притулившись спиною до стіни й прикривши очі, я постаралася розігнати вже знайому жовту завісу. Ще трохи, і звалюся на підлогу.

Прочинене вікно впустило новий звук, що нагадував двигун автомобіля. Я різко розплющила очі.

Вхідні двері на іншому кінці кімнати сіпнулися й відчинилися навстіж. На прорізі стояв високий чоловік, безликий через яскраве денне світло за його спиною.

Я втиснулася в стіну, прикувши погляд до того, хто завмер на порозі цього будинку. Я відчула себе примарою: беззахисною, безпорадною й майже ефемерною. Сили покинули мене, адже я витратила їх на те, щоб піднятися з ліжка. Але я намагалася тримати очі широко розкритими, проганяючи туман забуття.

Впустивши потік вітру, чоловік ступив у будинок і повільно зачинив за собою двері. Джерело світла за його спиною зникло, і значна темна постать наповнила кімнату, набуваючи ясності.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше