ЧАСТИНА 3 ПОЛКОВНИК РОЗДІЛ 21 Спогади солдата

Солдати потрапляють прямісінько в рай,

тому що дуду вони вже побували.

Ерік Маккормак

"Летючий голландець"

За 15 днів до полону

Я зняв кашкет, вітаючи світанок.

Попереду виднілися гірські хребти, засіяні покровом високих сосен. Десь там підіймалося сонце. Його перші промені вже виглядали з-за гір, обіцяючи безхмарний літній день.

На мить я заплющив очі й глибоко задихав. Тихий вітер огортав прохолодою мокре від поту волосся. Сіль від нього потрапляла в подряпини на вилицях і жваво опалювала їх.

Вже липень. Найспекотніший місяць літа на порозі. Екватор минулого року життя майже позаду.

Я глянув на поле битви. Вдихнув запах війни. Мовчав, слухаючи її голос. Я бачив її відображення у мертвих очах солдатів. Спостерігав, як земля поглинає кров своїх синів та чужинців, які принесли із собою смерть.

Черговий бій скінчився. Ще одне місто захоплене. Ще один світ зруйновано. Ще сотня тисяч життів скалічено. Мною.

— Нелегко було, так? — пролунав за спиною голос одного з двох людей, з якими я хочу розмовляти у цій армії.

— Ніколи не буває легко на війні, Вільгельме.

Я відвернувся від кривавого місива з людських тіл і швидко попрямував у бік польового штабу. Вільгельм не відставав.

— У нас «гості» з тієї сторони, — наздогнав нас капітан Штейн.

— Нова розвідка? Хто цього разу? — Я відчув прилив роздратування.

— Троє славенських солдатів. Начебто офіцери. Але мовчать.

— Щось бачили? — швидко перейшов я до справи.

— Та хто ж їх знає! Наші клянуться, що ні.

— Відпусти їх. Нехай біжать до своїх. Нам вони не завадять. Славенці самі розправляться з тими, хто повернеться живим від нас.

— Жорстокий ти! — похитав Вільгельм головою.

Ми вже спускалися в залізну землянку, яку спорудили спеціально для польового штабу.

— Думаєш, кайзерці з ними були б мʼякшими? - кинув я на нього погляд.

— Це був сарказм, друже, — сумно посміхнувся Вільгельм. — Ти надто добрий для цієї війни! І надто обдарований.

Я налив склянку води й вже підніс її до рота, але затримався на мить для відповіді:

— Я надто невдачливий, Вілю. Занадто.

***

Світанок змінив захід сонця.

Я втомлено потер очі й щільно зачинив двері будинку, в якому житиму протягом кількох місяців. Раніше тут мешкав представник місцевого управління. Він подав у відставку, як ми взяли місто. Біг разом із сім'єю, залишивши свій народ нам на поталу.

Не люблю великих будинків. В них більше порожнечі, ніж життя.

Тому котедж, який я вибрав, відповідав усім моїм вимогам. А також мав одну привабливу особливість – місцезнаходження. Будинок буквально розмістився в скелі й стояв далеко від міста, серед густого лісу, що приховав житло від сторонніх очей. Я побачив потужну кам'яну брилу з природною неглибокою печерою на відстані п'яти метрів від землі. У ній і збудували будинок зі скла та металу.

Замість стін були панорамні вікна з тонуванням, яке відображало погляди тих, хто залишався зовні. Біля підніжжя скелі текла вузька річка, через яку до будинку вів місток, розрахований для пішоходів та автомобілів.

Саме тут у мене буде рідкісна можливість усамітнитися, щоб присвятити вільний від воєнних переговорів та стратегій час роздумам про те, як урятуватися від цього гніту, позбутися ланцюгів, що тримають мене тут.

Я попрямував до столу в кабінеті, поєднаному зі спальнею, і швидко помітив, що це вже стало звичкою. Побачив розкинуту карту світу з мітками у вигляді чорних грифонів.

Атлантичний океан зник, а разом з ним Флорида, все узбережжя Мексиканської затоки, Чарльстон та Новий Орлеан. Пагорби Сан-Франциско в Каліфорнії перетворилися на острови.

Річки Амазонка й Парагвай стали єдиною атлантичною затокою, яка знищила Буенос-Айрес, узбережжя Уругваю та більшу частину території Парагваю.

Олександрію та Каїр поглинули води Середземного моря. Індійський штат Калькутта та китайський Шанхай, із загальним населенням 19 мільйонів людей, залишилися у глибині океану.

Маленькі північно-європейської країни, такі як Нідерланди, Данія, Естонія, зникли. Каспійське море побільшало вдвічі, а Чорне — поглинуло Одесу та Стамбул.

Взявши ще один паперовий значок із зображенням грифона, я прикріпив його до назви міста, яке сьогодні взяв.

Поруч із картою лежав мій пістолет, сріблястий довгоствольний кольт М1900 тридцять восьмого калібру, і самотня куля. Піддавшись пориву, я взяв її та наблизив до очей. Захотілося знову розглянути дві літери, які власноруч видер на ній. Покрутивши кулю, я побачив їх — «Г» та «Ф». Кілька секунд я дивився мовчки, потім стиснув кулю в кулаці й глибоко вдихнув, заплющивши очі.

Незабаром прибуде він. Чорний конверт. Як у страшній казці з доброго дитинства. Тільки жахливо реальною.

У цьому конверті список людей, яких мають винищити за моїм наказом. Вони не догодили новому правителю своєю вірою, поглядами, кольором шкіри та станом здоров'я.

Такий конверт приходить не лише мені. Він — для всіх офіцерів, вищих чинів, які мають виконувати накази та слідувати за ідеєю великого Кайзера, владики Пантеону.

Мій погляд ковзнув далі за майбутнім маршрутом, і пальці забігали по карті. Всередині прокотилася хвиля тремтіння, коли я поклав долоню на місце, де майорів символ мого визволення.

— Ще трохи потерпіть. Благаю вас! — мій голос зруйнував тишу й наповнив кімнату.

Пролунав стукіт у двері.

Я глянув на годинник. Ось і конверт.

Швидко пройшов до дверей і відчинив їх. Офіцер секретної служби «Чорні Грифони» мовчазно віддав честь та простяг те саме чорне послання.

Моя рука не здригнулася, коли я торкнувся його. Але пальці ніби палили літери, які, здавалося, вже просочилися кров'ю та болем майбутніх смертей.