Тихий вітер

Розділ 23 Приреченість дощу

За день до полону

— Кайзер задоволений вашою стратегією. Проте зараз він має сумніви, що є потреба продовжувати наступ через це шосе, - голос генерала-майора Карстена Коппа різав слух скрипучими звуками. – Якщо ми кинемо туди сили, ворог атакує нас зі сходу.

Я дивився, як він схилився над картою, зберігаючи свою офіцерську поставу, і пихато тицьнув пальцем на місце на карті.

— Так і буде, - спокійно відповів я, продовжуючи стояти струнко, зціпивши руки за спиною. – Славенці витратять сили у боротьбі за це шосе та відбиваючи активні дії війська, які зосередились у районі села Збучів. Необхідно розпочати наступ у північно-західному напрямку. Коли солдати Аргінського відступлять, утвориться широкий розрив війська в районі міста Світязь та Збариш. Вони неодмінно відійдуть на околиці Збучева. Тут вступлять наші танкові дивізіони та зможуть нагнати відступаючих. Разом з піхотою Сімнадцятої армії вони утворять котел, де й доб'ють тих, хто відступив.

Я замовк, дивлячись, як генерал-майор Копп шарив по карті, явно гублячись у іноземних назвах, і ледве стримував зловтішну усмішку. Він зустрівся з моїм поглядом, та м’язи напружувалися на його ідеально виголених вилицях, одна з яких була спотворена шрамом від опіку.

— Моя стратегія більш докладно викладена на папері, що ви стискаєте у руці. Чи вам важливо почути усну гарантію її успіху?

Генерал-майор тяжко засопів та, немов намагався взяти себе в руки, і провів долонею по сивому волоссю, зачесаному назад.

— Ви повинні молитися на цю гарантію! – прошипів він.

Посмішка неначе приросла до моїх губ. Я сміливо дивився в очі чоловіку, який вже давно ненавидів мене. Він усвідомлював, що варто мені дати свою згоду, і я б вже давно мав на плечах погони значніші за його чин і вимагав би результатів від нього.

Хай живе його марнославне щастя – мені не дають таку владу. Вони розуміють, що я згублю Пантеон, ще й так блискавично, що помітять це тільки після повної поразки.

— Коли ми підступимо ближче до столиці, славенці відступлять, - проігнорувавши його жалюгідну колючість, продовжив я. – Таким чином, одна з ваших головних задач буде досягнена.

— Наших задач! – проричав генерал.

— Як вам зручно!

Я клацнув підборами, коротко кивнув і вийшов з його кабінету, навіть не запитавши дозволу.

Біс з ним!!! Навіщо ж так необачно поводжу себе? Адже з кожним різким словом чи самовільним вчинком мені можуть надіслати кроваву відмітку, яку змайструють армійські садисти. І тоді я точно зійду з розуму.

Якщо програю бодай один бій — їх уб'ють.

Якщо відступлю — їх уб'ють.

Якщо скою помилку — їх катуватимуть, а потім уб'ють.

Якщо спробую втекти — їх уб'ють.

Якщо потраплю в полон — їх убʼють…

Я вирвався на вечірню вулицю з будинку, в якому розташувалось управління групи армії «Аванпост», і глибоко задихав. День підійшов до завершення, і час повертатися до свого тимчасового дому, щоб набратися сил для нового кола.

Я втомлено спустився по сходах, не вдивляючись в обличчя солдат, які поспішали повз. Сержант Хартмут відчинив двері автомобіля переді мною та віддав честь.

Я мовчки сів на заднє сидіння й дивився перед собою. Я знав, що цього солдата часто допитують та катують. Секретна служба Кайзера під назвою «Чорні Грифони» хоче знати всі подробиці мого пересування. Часто помічав, як він шкутильгає чи морщиться від болю, коли сильно вивертає кермо. Декілька разів намагався відсторонити Хартмута від його зобовʼязань. Але хлопчина виявився стійким та впертим.

Егг Хартмут служив зі мною, коли я був ще капітаном. Можливо, він вірний мені. Але вірогідніше за все, загроза розправи змушує його бути поруч.

Попереду вже виднілися грозові хмари. Тихий вітер перетворився на шумні пориви й прийнявся все сильніш гнути гілки дерев, обіцяючи їм бажану прохолоду від літньої зливи. Єдина гарна подія за цей тиждень.

Перші краплини дощу впали на чорний метал автомобіля, коли ми подолали половину шляху.

— Харте, зупинись, - піддався я пориву.

Сержант одразу натиснув на гальма.

— Повертаємося, полковнику? – він подивився на мене в дзеркало заднього виду в очікуванні відповіді.

— Ти повертайся, - взявся я за ручку дверцят автомобіля. – Далі я пішки.

— Але ж дощ!.. – запротестував був він.

— Завтра без запізнень, сержанте!

І я роздратовано хлопнув дверцятами.

Автомобіль ще трохи постояв на місці. Водій видно мав сумніви, чи можна залишати мене тут. Але незабаром я почув за спиною шум двигуна, який стрімко віддалявся.

Нарешті, мої довгоочікувані супутники – самотність та дощ.

Накатана дорога серед лісу ще не змокла, і бруд під ногами не встиг утворитися. Звук кроків приглушував шум дощу, який шурхотів листям дерев.

Теплі краплі падали на ненависний мундир, зрошуючи його сльозами тих, хто мене проклинав. Дощ намагався змити мої гріхи. Кров людей, яких я занапастив. Сотні. Тисячі. Мільйони. Кров безневинних, що ховалися в бомбосховищах та льохах. Кров дітей цієї землі. Кров самої землі.

Краплі небесної води торкалися мене, коли стікали по обличчю й потопали в воротті мундира. Я заплющив очі і став дихати вірою в те, що дощ спокутує мої гріхи. Наївною вірою. Боязкою надією. Солдатською приреченістю. Зняв кашкет та підставив обличчя прохолодній воді, насолоджуючись її дотиком.

Десь у глибині свідомості невтомний голос зачитав зведення розвідки, які наполягали на обережності у звʼязку з загостренням партизанських вилазок та розвідувальних операцій славенських солдат. Тільки вчора до нас потрапив їх офіцер, який все ніяк не видавав потрібну інформацію. Якщо за вихідні мої солдати його не розколють, прийдеться віддати його кайзерівцям. А ті вже докладуть зусиль!

І чому я знову думаю про те, що поїдає мою бісову душу?!

Сутінки почали огортати ліс. Мундир змок наскрізь і став важчим в декілька разів. Попереду вже виглядала скеля, в якій вміло розмістили мій тимчасовий дім, але до нього ще далеко.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше