Тихий вітер

Розділ 25 Невизнана помилка

Дев’ять днів після втечі з полону

 

Я підвів очі на офіцера й відкинувся на спинку стільця.

— Доповідайте, старший сержанте! – нетерпляче зупинив я його офіційне звернення, адже нестерпно бажав якомога швидше покінчити з цим занадто довгим днем .

Молодий та азартний солдат почав доповідати, поки я неохоче переміщував погляд по кімнаті, яку вважав своїм тимчасовим кабінетом. Темно-зелений східний килим, такого ж кольору тяжкі штори на трьох вікнах, масивний стіл з червоного дерева та книжкова шафа з розкішшю рідкісних видань з історії та філософії.

Просторово, дорого, егоїстично…

Три слова, які найточнішим образом описували образ життя, який відкрито демонстрували володарі Пантеона. Позбавлені людяності та закохані в самих себе до божевілля, вони поважно ходили по будинках, які наглим чином відбирали, й господарювали там. Лідери, за якими тягнулися мільйони, на яких хотіли бути схожими, яких відверто поважали…

Один з таких дурників стояв зараз переді мною з поставою майбутнього успішного офіцера та непереможною вірою в чоловіка, якого називав свої вождем.

— Операція «Червоний хрест» закінчена з приголомшливим успіхом, - доповідав перспективний старший сержант авіації. – Чотири винищувачі супроводу «BF 109» атакували санітарний потяг разом з пʼятьма пікіруючими бомбардувальниками. Потяг розбито. Живих майже не залишилося.

Я склав долоні будиночком попереду себе й зробив глибокий вдих:

— Потяг прибув без запізнень?

— Все як ви казали, полковнику! – відрапортував солдат.

— Відмінно, старший сержанте. На сьогодні все. Вільні.

Той віддав честь, цокнув каблуками, розвернувся й вийшов. Впевнений, він пішов до інших солдат, що вже давно віддалися втіхам на «заслужених» правах окупації.

Я довго дивився на зачинені за ним двері, борючись з нестерпним бажанням вибігти слідом за ним та бігти до тих пір, поки є сили. Але зараз можу лише дозволити собі покинути штаб. І то тільки до завтра.

Я перевів погляд на карту та подумки відмітив ще один крок, який наблизить армію Кайзера до столиці Великославії.

Годинник пробив десяту годину вечора. Трохи більше тижня, як я дивом вирвався з полону. Кайзер знав про мій промах. Але поки не відреагував.

Погляд ковзнув до листа від Ямщика, який я знайшов сьогодні зранку. Він так довго мовчав, що я не наважувався відкрити конверт, боячись прочитати жахливі слова, які можуть стати вироком для мене.

«Кайзер дізнався про полон. Проте вони все ще живі».

Всього сім слів. Таких важливих та необхідних. Плювати, що на мене чекає розплата за необачний промах. Головне, щоб їх не чіпали!

Я піднявся на ноги. Час повертатися до дому, який наразі представляє собою мою оселю відчаю. Защіпнув мундир та одягнув кашкет. Поправивши піддашок, вийшов крізь навстіж розчинені двері на тепле повітря літнього вечора.

Штаби кайзерівської армії не ховалися під землею. Контрнаступу не передбачається ще декілька місяців.

Повітряний захист Чорної Армії найміцніший та непереможний. Винищувачі майже невидимі вночі й швидкі при денному світлі. Їх помічають тільки тоді, коли вибухають бомби, які вони випускають.

Воїни Чорної Армії – бездушні. Вони будуть стріляти в кожного, хто здасться їм підозрілим, не дивлячись на вік та стать. І з кожним днем служби під присягою Якобу Кайзеру людяність йде від них. Солдати перетворюються на жорстоку машину війни.

Водій вже чекав мене біля чорного броньованого позашляховика. Я не поспішаючи спускався по сходах ґанку.

Пронизуючий крик розрізав тишу. Я завмер на останній сходинці. Здалося?

Але несамовите волання повторилося. Кричала жінка.

Я обернувся на будівлю, яку хвилину назад збирався покинути. Зосереджено оглянув її темні вікна, і зупинив погляд на тих, що були у підвалі. Адже лише в них проглядалось світло. В цих кімнатах солдати підрозділу «Чорні Грифони» особливо любили збиратися. Саме в цих стінах катували полонених та допитували підозрюваних.

Я швидко повернув назад до входу, вже відчуваючи смак майбутньої розправи над тими, хто посмів порушити наказ. Я не віддавав розпорядження когось допитувати, і в списку бранців не було жінок.

Розгонистим кроком я мчав коридором до сходів, що вели у підвальні приміщення, перебираючи в голові можливі варіанти розправи над тими, хто провинився.

Якщо вони не намагаються таємно дізнатися важливу інформацію у розвідниці чи пілота збитого винищувача, про який мені не доклали, а планують розважитися з насильно притягнутою сюди жінкою, то їх чекає неминуча та жорстока кара.

Наближаючись до кімнати, через двері якої пробивалося тоненький промінь світла, я почув жіночий плач та мугикання. Вона явно молила про допомогу чи про пощаду, поки один з них не закрив їй рота.

Первісна лють та крижана зневага поєдналися в єдину руйнуючу силу. Тому двері я вибив одним поштовхом плеча та не звертаючи уваги на ниючий біль в руці, яку я тільки що жорстко напружив, впився очима в присутніх.

Троє чоловіків у військовій формі злякано підскочили й оглянулися на диявола, що ввірвався до них в моєму образі. Так, саме таким вони мене й бачили. Для них я – офіцер, якому все дозволено самим Кайзером і який відверто ненавидів кожного з них. За дрібʼязкову провину вони несли жорстоке покарання, а за прямий непослух –  їх чекала страта.

Так, я мав право страчувати їх. Тому зараз кожен з цих трьох ймовірно перебирав у памʼяті всі розповіді про мою кровожерливість, які вони чули коли-небудь.

Кров клекотала обуренням в моїх жилах. Лють змушувала здавлювати щелепи сильніше та стиснути кулаки. В повислій тиші кімнати з сірими стінами, чулося лишень хрипле дихання жінки, чий крик їх занапастив.

Я впився поглядом у солдата, який тримав за шию закривавлену дівчину в розірваній та брудній сукні. Її руки були звʼязані за спиною, а розтріпане світле волосся злиплося від крові.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше