РОЗДІЛ 31 Його Величність Гюго

Третій тиждень мого літературного заточення наближався до кінця. А осінь вже готувала людям прохолодні вечори та короткі дощові дні.

Я лежала в ліжку з книгою в руках, дочитуючи останні розділи під музику сильного вітру. Блискавка розсікала небо, та відблисками освітлювала кімнату. Ось-ось почнеться злива. Але мальовнича негода лише прикрашала витвір Віктора Гюго — «Собор Паризької Богоматері».

Обливаючись сльозами, я закрила книгу й спробувала приборкати стривожене дихання. Годинник показував далеко за північ, а кроки офіцера у вітальні вже давно стихли.

Ох, як шкода! Адже так хотілося прямо зараз поговорити з ним про цю дивовижну, трагічну та жорстоку історію кохання.

Дощ ринув нестримним потоком. Вітер смакував і нещадно гнув гілки сосен. Він змішувався зі зливою й намагався пробитися крізь шибки масивних вікон.

Я обережно спустила босі ноги на холодну підлогу й витерла сльози. Бережно поклавши книгу на тумбочку, пішла до дверей, щоб випити води. Боязко сподівалася, що така коротка прогулянка заспокоює емоційну бурю й дасть мені мізерний шанс заснути.

Вітальню освітлював лише одинокий світильник, що стояв на столику між двома кріслами. Я безшумно рушила до зони кухні.

— Подаю голос, щоб ви знали про мою присутність.

Але я все ж таки підстрибнула від несподіванки.

Голос полковника пролунав з боку джерела світла. Незважаючи на його спокійний тон і тихе звучання, я встигла злякатися.

— Вибачте, - знову сказав він.

Машинально приклавши руку до горла, я нарешті розгледіла Германа, який сидів у кріслі. Його чорні діаманти очей поблискували та дивились на мене.

— Це ви пробачте мені, — взявши себе в руки, подала я голос. — Вийшла взяти склянку води та намагалася вам не заважати.

Він тримав у руках стіс списаних аркушів білого паперу, а поряд стояла чайна чашка.

— Ви не завадили, — усміхнувся він. — Навпаки, даєте мені такий потрібний для перепочинку момент.

Я несміливо посміхнулася йому у відповідь.

Але настав час повернутися до своїх намірів. Я попрямувала до кухонного столу, на якому стояв графин з водою та кілька чистих склянок.

Як дивно, що ми так просто можемо посміхнутися один одному. Скільки часу пішло на це? Майже місяць? Чи трохи більше, якщо брати в розрахунок перший день нашого знайомства?

Однак до очей, схожих на онікси, ніяк не вдається звикнути. Їхня чорнота все так само хвилює, глибина вражає, а проникливість лякає. Готова присягнутися, що він здатний читати думки, просто подивившись у вічі.

— Як вам Віктор Гюго? — пролунало довгоочікуване запитання полковника.

Я так різко обернулася до нього, що розплескала воду зі склянки.

— Він неймовірний! — не стримуючи свого захоплення, раділа я нагоді поділитися своїми почуттями.

Його усмішка стала ширшою, відкриваючи рівну лінію білих зубів.

— Обожнюю його твори, — кивнув він і жестом запросив мене сісти в сусіднє крісло.

Без сумніву прийнявши його пропозицію, я розташувалася поряд, продовжуючи стискати склянку з недоторканою водою.

— Цей стиль, дух, фантазія… і така точність у висловлюваннях! Ох, він просто король слова! — захоплено торохтіла я.

Валенті поклав документи на столик, що стояв поруч, потім відкинувся на спинку крісла й поклав руки на підлокітники.

— «Усі горбаті ходять з високо піднятою головою, всі заїки ораторствують, всі глухі говорять пошепки», — процитував полковник.

Його голос — низький, багатий на перелив тембр — оксамитовим затишком наповнив кімнату. Я затамувала подих від насолоди й трохи відкрила рота.

— Як красиво! - видихнула я.

Розтанула від задоволення, згадавши ці слова, і продовжувала із захопленням дивитися на офіцера, який сидів навпроти. Надзвичайний колір його очей – не єдине, що позбавляє самоволодіння й не давало звикнути до себе. Його хижу грацію та манеру говорити теж неможливо сприймати, як щось звичайне, без захоплення.

— Так, Віктор Гюго — магістр слова. — полковник сумно посміхнувся. — Так яскраво розповів світові історію про силу людських почуттів, які здатні взяти в дар саме життя.

— У голові крутяться тисячі його слів, але я не можу так гарно передати їх, — захоплювалася я. — Обов'язково випишу деякі з них і завчу на памʼять.

— Він вартий цих старань, — кивнув Герман. — Один із тих авторів, яких хочеться цитувати протягом життя.

Обличчя Валенті ховалося від кола світла, і лише очі поблискували темнотою, а зуби — білизною.

— Шкода, що в мене нікудишня пам'ять для безцінних цитат, — журилася я. — Читаю їх, і дух захоплює, але не можу переказати.

Пролунав особливо гучний гуркіт грому, і я, здригнувшись, подивилася у вікно.

— Якщо слова западають у серце, то їх не випалити звідти та не викоренити,— з ноткою смутку сказав полковник.

Я знову перевела погляд на його обличчя, і він тихо продовжив:

Коли захочеш день мені згасити

І піддаси презирству і ганьбі –

На твоїм боці, за тебе просити

Я буду, й помагатиму тобі.

Гріхи всі власні знаючи найкраще,

На суд людський я виставлю себе;

Скажу, яке життя моє пропаще,

Аби лиш зняти докори з тебе.

І я від цього теж здобутки маю,

Бо щасливіша ти, як мені гірш,

А успіх твій, як власний, вже сприймаю;

Ти – в виграші, а я – удвічі більш.

Я твій настільки й так тебе люблю,

Що ради цього сам себе згублю.