Тихий вітер

ЧАСТИНА 5 Серця РОЗДІЛ 37 Падіння оборони

Людство має позбутися війни,

інакше війна позбудеться людства.

Джон Фіцджеральд Кеннеді

Закинувши схрещені ноги на стіл, я затягнувся сигаретою й випустив дим у стелю свого кабінету.

Вільгельм сидів навпроти мене і ретельно розливав по двох бокалах залишки рому.

— Отже. — Він поставив одну склянку біля мене й підняв другу. — За твою надприродну витримку, друже мій! Чорт забирай, навіть я подумав, що ти так і не віддаси честь Кайзеру!

Я зробив ковток і скривився.

— Я не мав вибору, Вілю. За моєю спиною люди, які б загинули за секунду, зроби я те, що насправді хочу. І Кайзер чудово знає це.

Друг теж випив і закурив.

— Тобі треба лише звільнити свою матір, Герре. Мірмідоняни чекають твого наказу. Лише твого.

Совість заскавчала, затягуючи прикру пісню про фальш, що отруює нашу дружбу. У грудях затягнувся клубок напруження, який майже зупинив серце й за мить знову запустив.

На цей раз я не можу сказати другу, що сьогодні отримав два послання. Одне від Ямщика, яке знайшов на порозі будинку цього ранку. А інше мені передав Копп.

У першому виявився короткий лист від сестри: «Брате! Все добре. Ми з мамою здорові! Бережи себе!".

У другому — два локони волосся: темне пасмо Кристіани й таке ж сама матері, але з тонкими лініями сивини.

— Кайзер знає кожного з тих, хто готовий іти за мною. Відсутність татуювань і відмова від звань, доки я не прийму новий чин, — візитна картка смертника, — видавив я та знову зробив ковток. — Цим він стискає мені горло. Ви всі наражаєте своє життя на смертельну небезпеку, називаючись моїми родичами або друзями…

— Ну ось знову стара пісня! - перебив мене Вільгельм. — Думаєш, я не знав, що роблю, коли йшов разом з тобою на війну? Думаєш, моя мати та брат не бояться та не хвилюються, коли не отримують від мене звісток, щоб не видати своєї присутності? Чи Леннарт не усвідомлював, чим саме ризикує? Досить боятися за наші життя! Бійся за своє, Германе.

Я дивився на друга, знемагаючи від подяки йому за відданість і самовіддачу. Як же мені було б важко справлятися з цим пеклом без нього! І як хотілося розповісти йому правду про Вів'єн, подумати разом з ним, як і її врятувати.

«У вас є та сила, яка здатна знищити найнебезпечнішого й найголовнішого лиходія нашого світу».

Я почув її голос із глибин свідомості. Він вирвався з пам'яті та прорізав чорну дірку в моїй душі. Він запевняв мене в тому, в чому намагався переконати й Віль.

Жаль, що я не можу дозволити собі допустити такі думки. Я ходжу по краю прірви, зв'язаний із тисячами людей, на яких десь чекають, люблять і щодня читають молитви, щоб вони повернулися додому.

Якщо я ризикну, то не лише своїм життям. Занадто багато відповідальності. Занадто багато жертв. Занадто багато болю.

Я заплющив очі й різко видихнув.

— Друже? — долинув до мене насторожений голос Вільгельма.

— Тяжко, — прошепотів я. — Всім нам тяжко.

Розплющив очі й залпом допив залишки рому й зустрівся поглядом з Дрейком.

— Не хочу, щоб ви бачили в мені месію, який може врятувати всіх. Я не герой. Я солдат, який виконує накази.

Я встав, даючи зрозуміти, що вечір дружньої пиятики завершений і настав час розходитися. Вільгельм усміхнувся й теж підвівся на ноги. Він простяг мені руку, прощаючись.

— Так, ти солдат. Але солдат, якого боїться фельдмаршал, - дивлячись мені в очі, серйозно сказав він. — І це знають всі.

 

***

Я побачив темні дзеркала панорамних вікон будинку у скелі, що височіла над гущею лісу.

Їхня чорнота нагадувала мою бездушність, а підігріті алкоголем думки лякали. Що, якщо бійці Чорних Грифонів вирішили обшукати будівлю, поки мене прирікали на нагороду? Що, якщо вони вдерлися до будинку, а вона не встигла сховатися?

Автомобіль не встиг до кінця зупинитися, коли я вистрибнув з нього й побіг до східців ґанку, навіть не давши Хартмуту звичного розпорядження на завтра.

Різко відчинивши двері будинку, я завмер на порозі, звикаючи до темряви. Оглушлива тиша зустріла мене. Лише серце шумно билося в грудях, віддаючись стривоженим пульсом у вухах.

Пригнічуючи жахливі думки, я зробив крок у кімнату й зачинив за собою двері. Так само темно. Так само тихо.

Я намацав на стіні кнопки й ввімкнув світло, завбачливо вибравши неяскравий режим. Але лампи все ж таки боляче вдарили по очах. За мить я повернув собі зір, оглянув кімнату й відчув, як перехопило подих.

Розкрита книга лежала на підлозі біля крісла. Її ніби випустили поспіхом або... спробували кинути в когось, щоб захиститися!

Здавшись, я кинувся до таємних дверей із дзеркального скла й відчинив їх. У темряві блищали величезні сині очі Вів'єн.

— Я не одразу помітила фари вашого автомобіля, — журливо зізналася вона й підвелася зі стільця. — Вибачте.

Тепла хвиля полегшення накрила мене, заспокоюючи й розтискаючи лещата, що скували серце. Я піддався цій швидкоплинній насолоді та посміхнувся, до кінця не розуміючи, чому більше зрадів.

— Ви вже стали професіоналом, — відступаючи у бік, я запрошував її покинути притулок. — Якийсь час мені навіть здалося, що в будинку нікого немає.

Вона несміливо посміхнулася й пройшла повз мене, виходячи на світ. Із забороненим задоволенням я вдихнув тонкий аромат жасмину, який вона випромінювала, і відчув, як трохи закрутилася голова від насолоди.

Проводячи її поглядом, помітив, що Вів'єн ще не збиралася лягати спати. Сукня пастельного відтінку лаванди гарно підкреслювала ореол золотистого волосся, підібраного спереду. Скромне вбрання робило її схожою на юну бібліотекарку й злегка облягало фігуру, проте не виглядало прозорим, як та нічна сорочка.

І чому це я згадав про неї?

Дівчина присіла, щоб підібрати книгу, яка впала. Вона продовжувала посміхатися, поки я намагався відірвати від неї свій погляд і прогнати непрохані думки про ту звабливу сорочку.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше