Розділ 2

Розділ 2. Данило

 Чай з імбиром та лаймом з дороги — саме те, що потрібно для заспокоєння…

— Василю, пригальмуй коло крамниці з квітами. Треба дещо придбати, — звернувся до свого персонального водія Данило Захарович Скорич, керівник та головний тримач акцій будівельного холдингу названого на честь Скорича-старшого.

Колись давно, ще у дев’яності роки минулого століття, батько Данила взяв позику і заснував невеличку фірму, котра будувала кіоски, гаражі та дитячі майданчики. Поступово бізнес розростався, статки ставали усе більшими, і Захар Скорич передав своєму синові цілком пристойний і, головне, легальний бізнес. Отримавши відмінну освіту за кордоном, Данило швидко увійшов у курс справ, провів декілька відмінних угод, завдяки новим знайомствам та вмілому зацікавленні партнерів розширив сфери впливу. Тепер Скоричбуд зводив не тільки окремі споруди, а й цілі містечка для небідних людей.

Впевнившись, що син не завалить справу, Захар Скорич разом з дружною придбали будинок у Бельгії, оселились там і насолоджувались життям на доходи з акцій Скоричбуд.

Данило навідував батьків нечасто. Тато у нього був строгий та ніколи не балував сина. А роки навчання за межами країни привчили Скорича до самостійності. Його тиха матуся ніколи не сперечалася з чоловіком, тому Данила ніколи не балували.

Та батьків він все ж любив та поважав, і при нагоді прилітав на уїк-енд. От і сьогодні Данило повернувся з короткої триденної відпустки, яку дозволяв собі вкрай рідко. Бізнес не терпів перерв і потребував суворого нагляду. Та й сам Данило, якому вже виповнився сорок один рік, звик усе контролювати сам.

Та сьогодні справи мусили зачекати. Скорич поспішав на святкування сьомого дня народження своєї єдиної донечки Яринки. Він любив її понад усе. Бо Яринка — єдине, що залишилося у нього після загибелі коханої дружини. Тому Данило оточив свою крихітку цілою купою людей. Няня, гувернантка, вчитель танців, репетитор з англійської та французької, кухар з численними дипломами, що вмів приготувати не тільки смачну, але й корисну їжу і, звісно ж, власний охоронець-водій супроводжували Яринку практично кожного дня. Дівчинка мала все, чого тільки може забажати дитина. Проте у неї не було найголовнішого — матері. Тому Данило вирішив дати донечці й це.

Кандидаток виявилося не так вже й багато. Чоловік, звісно ж, зустрічався з численними жінками, та жодна з них не відповідала необхідним критеріям, щоб стати матусею його Яринці. Та нещодавно Данило звернув увагу на доньку старого товариша свого батька. Зоряна Макарівна Колотило працювала у Скоричбуд юристкою. Не головною, звісно ж. Бо дівчині виповнилося тільки двадцять шість. Цих літ було замало для того, щоб очолювати юридичний відділ, проте цілком достатньо, щоб претендувати на роль дружини власника холдингу.

Вродлива, висока на зріст блондинка з великими блакитними очима та маленьким пухким ротом сподобалася Данилові не тільки як жінка, але й манерами та вмінням поводитися у вишуканому товаристві, гарною освітою та спокійною вдачею. Скорич жодного разу не бачив, щоб вона сердилася чи, не дай боже, кричала. Така жінка могла позитивно вплинути на виховання Яринки.

Тому Данило розпланував їхні відносини, як і все, що робив до цього. І ось Зоряна вже стала його офіційною нареченою. Весілля мало б відбутися навесні. Поки що дівчина мешкала окремо, та частенько господарювала на святах, що відбувалися у маєтку Скоричів.

Сьогодні був як раз такий день. Зоряна повідомила, що практично все готове, і домашні з нетерпінням чекають на його повернення.

Подарунок доні Данило придбав ще в Бельгії, а от квіти для нареченої вирішив купити по дорозі. Продавчиня з неприхованим задоволенням вручила Скоричу величезний букет ароматних рожевих чайних троянд — не кожного дня вдавалося продати такі дорогі квіти та ще й у грудні. Свято вчителів давно минуло, до Валентинового дня та восьмого березня ще далеко. А тут така удача. Данило на таких речах ніколи не економив. Вважав, що коли жінка задоволена, то й в сімейному гніздечку завжди мир та спокій. Що ще потрібно для справжнього щастя?

 Скорич вийшов на вулицю й потрапив прямісінько у завірюху. Вітер кидав в очі сніг, що нещодавно вкрив дороги та тротуари, і не давав розгледіти шлях. Данило добіг до свого авто й поклав квіти на заднє сидіння представницького класу чорної Ауді. Сам всівся коло водія.

— Куди тепер, Данило Захаровичу? — поцікавився Василь, кремезний чоловік під п’ятдесят з величезним водійським стажем. Він починав свою кар’єру ще у Данилового батька.

— Додому, — промовив той та усміхнувся.

Скорич уявив гарненьке, ніби порцелянове личко донечки, її дзвінкий голосочок і заплющив очі у передчутті зустрічі. На щастя, ця дитина поки що не знає, що цілком може микати мички зі свого татуся. Та зазвичай дитинство пролітає надто швидко, щоб вчасно не використати усі його переваги та можливості.

Василь тягнув букета за Данилом, коли той йшов викладеною бруківкою доріжкою до свого чималого будинку на два поверхи. Навкруги завивав вітер, і Скорич не одразу почув галас, що лунав з його зазвичай тихого маєтку.

Можливо, це телевізор так горлає? Невже немає кому його вимкнути?

Геть здивований та навіть заінтригований, Данило обтрусив сніг зі свого кашемірового пальта, взяв букет у водія, відчинив двері й вигукнув:

— Тато повернувся! Що тут коїться?