Розділ 12

Розділ 12. Данило

Що гірше — несподівана зустріч чи несподіваний вчинок? Особливо тоді, коли останній — саме твоїх рук справа. Принаймні, ані перша, ані другий не дають заскучати.

Яринчин день народження минув, та зимові свята лише почалися. Малеча, та й багато хто з дорослих теж, вже очікували традиційних подарунків від Миколая. Перші — зі справжньою вірою у справедливого та мудрого святого, а другі — з вірою в те, що їх люблять та шанують достатньо, щоб привітати у такий день.

Зазвичай дуже зайнятий роботою Данило відклав ненадовго справи та присвятив декілька годин тому, щоб власноруч обрати для рідних подарунки. Власне, справжньою ріднею для нього була лише Яринка — поки що, принаймні. Та, поміркувавши, Данило вирішив цьогоріч привітати ще й Зоряну. У нього в сім’ї це було заведено, й подарунки — прикраса та картина зі спецдозволами, придбані на аукціоні, вже почали свій шлях за кордон, та вибір подарунка для донечки Данило не міг доручити помічникам.

В книжковій крамниці він придбав подарунковий набір дитячих енциклопедій з яскравими картинками — допитлива Яринка полюбляла розповіді про тварин та інші країни, а в іграшковій — величезну пухнасту панду. У спеціалізованому магазинчику з шоколадом Данило одразу зупинив погляд на симпатичній бляшаній скриньці з янголятками на кришці та різноманітними, виготовленими вручну цукерками всередині, й, не знайшовши нічого оригінальнішого, купив її.

Наступним пунктом призначення для нього стала крамниця з ювелірними прикрасами на вітрині та відомою назвою над входом. На вітрині, звісно ж, стояли найдешевші вироби, тому Данило навіть не поглянув у їхній бік. Він пройшов всередину й одразу звернувся за допомогою до менеджера.

Прутка дівчина швидко второпала, що перед нею — заможна людина, й кинулася за прикрасами до сейфа. Дорогою вона встигла поглянути на його праву руку — мабуть, перевіряла, чи він має обручку, та розстебнути ще одного ґудзика на білосніжній блузці. Данило звик до подібної уваги з боку жінок, та навіть не посміхнувся, аби випадково не дати бодай якусь надію.

Віра, саме таке ім’я значилося на її бейджику, принесла з сейфа скриню з найдорожчими прикрасами. Діаманти, сапфіри, олександрити, рубіни, смарагди, танзаніти та султаніти найвищого ґатунку у білому, жовтому та червоному золоті виблискували, засліплюючи очі. Поміркувавши, Данило тицьнув пальцем на вишукані сережки зі смарагдами. Дарувати нареченій щось дешевше було б незручно.

— Чудовий вибір! — вигукнула менеджер. Здається, вона зраділа, що Данило не обрав обручку. Дивна. Це ж нічого не означало. Та Данило вже давно второпав, що намагатися зрозуміти жінок — марна справа. Взяти хоча б Дарину. Зрозуміло ж, що з коштами у них в сім’ї справи не надто добрі, а вона присвятила приготуванню торта для Яринки декілька годин. Чому ж тоді залишила винагороду на столі? — Надаєте перевагу якомусь особливому упакуванню?

Данило трусонув головою. Марні та недоречні думки.

— Ні, щось скромне. Можливо, щось зелене оксамитове.

— Звичайно, — з ентузіазмом кивнула менеджер. — Як розраховуватиметеся?

— Карткою. — Данило дістав з портмоне пластик і вже йшов до каси, коли його увагу привернула скромна та вишукана підвіска рожевого кольору у вигляді квітки. — Що це? — запитав він, зупинившись коло вітрини.

— Повірте, це вас не зацікавить, — з посмішкою відповіла менеджер, поспішаючи до каси.

— Це мені вирішувати, зацікавить чи ні.

— Ви праві. Пробачте мені, — чемно відповіла дівчина та підійшла до потрібної вітрини. — Це різьблений рожевий кварц у сріблі з ланцюжком. Натуральний.

— Спакуйте і його. В… коробочку. Щось просте, не надміру показне.

— Звісно, — знову кивнула Віра, наче хитайголова (різновид колекційної ляльки, у якої замість міцного з’єднання голова пов’язана з корпусом пружиною або гачком — прим. автора).

Виходячи з дверей крамниці, Данило й сам не знав, навіщо придбав той кулон.

Вирулюючи на шосе, чоловік примусив себе відволіктися на роботу. Зимовий період, особливо коли він супроводжувався снігом та вітром, а ще ожеледдю, не дозволяв повною мірою вести будівельні роботи. Тому його компанія вирішила зосередитися на внутрішніх роботах: оздобленні інтер’єрів, ремонтах та ще багато чому, не менш важливому. А ще на пошуках нових партнерів та проектів, щоб з наступного року було якнайменше простоїв. Час — це гроші. Саме так завжди казав і каже Данилів батько. Й витрачати його даремно — невиправданий ризик і навіть неповага до нащадків.

Замислившись та керуючи авто майже автоматично, Данило цілком випадково помітив на автобусній зупинці знайому фігуру у блакитному пуховику та помаранчевій беретці і такого ж кольору шалику. Мабуть, Данило звернув увагу на шалик тому, що саме його стиснув коло горла Дарини — це була саме вона, кремезний чолов’яга у дутій куртці. Ще один стояв поруч і вже здирав з голови дівчини беретку.

Данило забув, як і де паркував свій автомобіль, проте добре запам’ятав, що поруч стояло чимало людей, проте ніхто не наважувався вступитися за дівчину. Данило розсердився не на жарт. Він пролетів повз байдужий натовп, вхопив за плече високого з поголеною головою чоловіка і відштовхнув його від Дарини. Нападник, вочевидь, не очікував опору ні від кого, тому не втримав рівновагу й впав на спину. Навколишні відійшли ще на декілька кроків, та ховали обличчя. Не хотіли значитися свідками пригоди? А якби з ними щось таке трапилося? Саме через ось таку байдужість й страждають безневинні люди.

— Залиште її, — кинув Данило другому нападнику. — Не соромно діставати тендітну дівчину?

— А ти хто такий? Йди, куди йшов, — відповів чоловік, поглядаючи на товариша, який, встаючи з землі, чухав свою дупу.

— Не піду, поки ви не заберетеся звідси.

Данило помітив, що товариш балакучого нападника приміряється до нього. Тоді Данило зробив різкий рух у бік та підставив підніжку, й лисий впав на свого товариша. Та за ними ледь не полетіла Дарина. Данило встиг упіймати її та вирвати з квадратних лап помаранчевий шалик.