Розділ 14

Розділ 14. Дарина

 Всі люблять несподіванки та сюрпризи, але не тоді, коли вони гострою голкою смутку пронизують серце...

Ранок почався з кружки ароматного зеленого чаю та смачних медово-імбірних пряників. Дарина встигла напекти їх ще вчора пообіді, бажаючи зробити бодай шось корисне за день.

Зараз, смакуючи новорічні ласощі, Дарина була задоволена собою. Все ж, печиво вийшло відмінним. Та ще й з першого разу. Це був прогрес. Щоразу, намагаючись виконати новий рецепт, дівчина додавала чогось свого, бажаючи внести креатив, та на жаль, це не завжди було доречним.

Після сніданку Дарина зайнялася прибиранням квартири й не помітила, як годинник пробив одинадцять разів. Телефон залунав одразу ж, повідомляючи про нове есемес. Дівчина тихо зойкнула й кинулася до ванної кімнати. На швидку руку вмила обличчя, поправила волосся й нанесла прозорий блиск на пухкі губи.

Навіть не поглянувши на своє зображення в дзеркалі, Дарина почимчикувала до кімнати аби переодягнутися в чисте та зручне вбрання. Спочатку, вона хотіла вдягнути в'язану бежеву сукню, але згадавши, що це ніяке не побачення, передумала. Зручні темно-синього кольору джинси та в тон їм нагрубо в'язаний светр добре підкреслювали фігуру дівчини. Доповнювали образ чорне пальто, такого ж кольору беретик та рукавички.

Почувши стукіт у двері, Дарина пришвидшилася. Вона вже на бігу натягувала чобітки, відкриваючи двері гостю.

— Привіт! — викрикнула Дарина, намагаючись замкнути другий чобіток. Та «змійку» заїло, як на зло.

— Привіт! — посміхнувся П’єр, — давай допоможу, — мовив він, нахиляючись й торкаючись пальцями язичка «змійки».

— Та я сама впораюся, — запротестувала дівчина.

— Не змушуй мене відчувати себе ніяково, Даринко! — Він був таки доволі нахабний. — Я все ж джентельмен й просто забов’язаний допомогти.

 ***

 Заклад, куди привів її П’єр, був доволі таки симпатичним та креативним. Одне освітлення та фотозона чого вартували! Все блискуче та красиве — тішило око та приваблювало відвідувачів. Навколо нового закладу було чимало народу: не тільки дорослі, а й дітки. Маленькі поціновувачі солодкого нетерпеливо очікували своєї черги, аби отримати ласий шматок від величезного шоколадного торта, від одного погляду на котрий текла слина.

Дарина замріяно дивилася на працівників закладу, розуміючи, що сама не проти попрацювати тут. Солодощі та їх створення — це справжнісінький магічний світ для неї.

— Ходімо всередину, — мовив П’єр, вхопивши її за лікоть.

— Але ж черга... — Дарина окинула поглядом юрбу.

— У нас білети за лаштунки, — посміхнувся чоловік, й підморгнув.

Дарина лише здивовано кліпала очиськами, слідуючи за ним.

Опинившись всередині, вона ледь не зомліла від задоволення. Вітрина магазину виблискувала красою та різнобарв'ям кольорів. А асортимент міг задовольнити найвибагливішого ман’яка за солодким.

— Потім роздивишся, ходімо, — мовив П’єр й потягнув дівчину за собою.

Через декілька хвилин вони опинилися в раю. Від ароматів паморочилося в голові, а в животі забурчало. Солодкий запах ванілі та кориці заповнив ніздрі.

Дарина задоволено прикрила очі, мріючи розглянути все-все.

Їй дозволили бути присутньою при приготуванні різноманітних десертів, першою спробувати їх та навіть отримати майстер-клас від головного кондитера закладу. Дарина буквально пищала від захвату й була готова розцілувати П’єра за таку пригоду. Для неї це було щось з розряду «фантастично» та «нереально».

— Ти справжній чарівник! — Дарина щиро посміхнулася своєму новому другові, й не очікуючи відповіді, покрокувала далі.

***

Сьогоднішній день став доволі насиченим та непередбачуваним. Дарина не встигала крутити головою то в один, то в інший бік й куштувати все, що давали. Під кінець дня вона так втомилася, що заледве перебирала ногами. Та яскрава посмішка все ж не покидала її обличчя.

П’єр, котрий ні на хвилину не залишав її саму, теж був помітно втомлений. Він повільно слідував за нею по вузькому тротуару, щось бурмотячи собі під ніс.

— Може поїдемо на автобусі? — раптово зупинившись і повернувшись до друга обличчям, поцікавилася Дарина. Від кондитерської до її дому треба було ще довго плентатися.

— Я не проти прогулятися, — П’єр загадково усміхнувся, взявши дівчину за руку. Виривати долоню було б неввічливо, й Дарина, зціпивши зуби, дозволила вести себе.

— Якщо ти не втомився... — прошепотіла вона, відводячи погляд.

П’єр обіцяв не тиснути на неї, й взагалі, запевняв, що це ніяке не побачення. Однак, його дії суперечили словам. Або ж винна лише її багата уява.

В будь-якому випадку, псувати такий хороший день безглуздими страхами їй не хотілося. Буде так, як має бути!

— Слухай, — П'єр міцніше стиснув її долоньку, — а ти не хотіла б працювати кондитером? — ошелешив він Дарину її запитанням.

— Хотіла б, ба більше — планувала. Однак, не судилося, — з сумом мовила Дарина. Згадувати про розбиті мрії було досі боляче.

— Чому? — він зупинився й змусив зробити Дарину те саме. — Той торт, що ти приготувала для Яринки, вразив усіх гостей, й мене — також. Як на аматора, ти дуже талановита.

— То довга та неприємна історія. Не хочу розповідати, — Дарина рідко з ким ділилася своїм болем. Бо так було простіше та надійніше. Нікому не варто знати про твої скелети в шафі. — А торт справді сподобався доньці Скорича? — Вона різко змінила тему, ще не розуміючи, куди це її приведе.

— Звичайно. Малеча обожнює солодке. Й напевно, вже давно була б наче пончик, якби не татко. Данило трохи за суворий до неї.

— Так, я помітила, — погодилася Дарина, відчуваючи, як в грудях запекло.

— Я, якщо чесно, не дуже його розумію. Принаймні, останнім часом.

— Що ти маєш на увазі? — «Й навіщо ти лізеш? Менше знаєш — легше жити!»