Емоції

Дивно, але історія ця почалася ще давним-давно, коли владу планетою Земля успадкувала маленька принцеса Мері. За декілька років вона вийшла заміж, планетою тепер правили королева Мері та король Річард. В них народилася донька, яку назвали Кетті. Дівчинка зростала в цілковитій казці, сповненій оптимізму та радощів життя.

Прийшов час, коли Кетті виповнилося чотирнадцять років. Тепер вона успадкувала владу батьків і стала новою королевою. Їй на урочистій церемонії передали символ влади – Королівську Парасольку. Можна сказати, відтоді почалася нова епоха в житті людства цієї планети – Ера Оптимізму.

Проте, колишнім королеві Мері та королю Річарду не сподобалися методи правління доньки. В палаці буда серйозна розмова між маленькою королевою та її попередниками. Ніхто не знає точно, що відбулося, але відтоді Мері та Річард зникли без сліду, а планетою продовжувала керувати Кетті.

Кетті хотіла, щоб усі люди на планеті жили у радості. Можливо, дехто не побачить в цьому нічого поганого, проте не все так, як здається на перший погляд. Вона бажала, щоб всі жили тільки в радості. І без всіляких інших почуттів.

Ні злості, ні жалю, ні розпачу... Ніяких поганих емоцій. Сама лише радість. Так, звісно ж, оптимізм – це добре, проте надмірний оптимізм – це вже не весело. «Не можна змушувати людей усміхатися!» – казала Мері доньці. Проте...

Відтепер всюди на планеті були тільки позитивні емоції. Через кожних п'ять метрів на вулицях були датчики, які фіксували емоції. Як тільки такий датчик зафіксовував погану емоцію, на місце прибував патруль, який забирав того, хто виявив погану емоцію. І відтоді цю людину ніхто не бачив...

Люди змушені були коритися такій тиранії оптимізму і усміхатися у відповідь. Ніхто не мав навіть права ненавидіти нову правительку – ненависть теж погана емоція.

Лада ж з самого дитинства була оптимістичною дитиною. Психологи, що з року в рік проводили тест, ставили найвищий позитивний результат. Дівчинка на будь-яку ситуацію дивилася оптимістично, всюди вбачала тільки позитив. А може... Може, вона просто не знала негативу? Так само, як і більшість дітей цього світу, які зростали в позитиві та радощах життя.

Зовнішність Лада мала простеньку – невисокий зріст, темне хвилясте пухнасте волосся, підстрижене на довжину плечей, чорні очі, веснянкувате обличчя. Красунею себе Лада не вважала, проте на зовнішність не нарікала.

Лада жила з мамою, батьком та меншим братом. У них була ще старша сестра, проте вона поїхала у Велике Місто навчатися. Нещодавно Лада перейшла в нову школу, де навчалася у восьмому класі. З нею разом в новий клас перейшла найкраща подруга Лади – Евеліна, яку Лада називала Елею. Дівчатка дружили ще з першого класу.

Ви, мабуть, зрозуміли, чому Лада здивувалася поведінці Кета. Він не мав хороших емоцій. Він відчував жаль до бездомного котика. Кет не усміхався у відповідь Ладі. Він відчував смуток, що дівчинка не розуміє всієї правди цього світу. Правди емоцій.

***

Наступного ранку, прибувши до школи, Лада одразу ж почала розшукувати Кета. Дивно, але з першого разу дівчинка не побачила знайомого обличчя.

– І завжди він такий непомітний? – пробурмотіла Лада. – І невже він так постійно ховається на фоні інших людей?

Лада почала придивлятися. Її очі раптово побачили знайомого хлопчика.

– Нарешті! – зраділа Лада і вже ступила крок в сторону Кета, але несподівано продзвенів дзвінок. Всі учні пішли до своїх місць.

«Нічого, – подумала Лада, – на наступній перерві підійду».

Як тільки закінчився урок, Лада одразу ж стала знову шукати Кета. Але, на диво, вона знову його не побачила. Лада вже пожалкувала, що не запам'ятала, на яке місце сів хлопець.

– Ти когось шукаєш? – до Лади підійшла Еля.

– Так... Ти не бачиш, де він?

– Ем... А хто саме?

– Кет.

– А це хто?

– Як – хто? Однокласник наш.

– Хіба у нас такий є?

– Звісно! От тільки він завжди як невидимка...

І як Кетові завжди вдавалося так легко ховатися в натовпі? Може, через те, що він має досить примітивну зовнішність: світле русяве волосся, сірі очі, невиражені риси обличчя. Іноді Ладі здавалося, що всі хлопці виглядають якось однаково – як їх взагалі можна розрізняти?

Доки Лада намагалася знайти однокласника-хамелеона, Еля весь час торочила щось подрузі на вухо. Так і минула перерва. А на наступній потрібно було повторити матеріал до наступного уроку. Тому, часу на пошуки однокласника не було. Після заняття була обідня перерва, тому всі діти пішли в їдальню. Після четвертого уроку Лада шукала Кета знову. Та, лише в кінці перерви Лада побачила, як Кет увійшов до класу, проте на жаль, продзвенів дзвінок.

– Щось мені не щастить... – прошепотіла Лада.

На наступних перервах теж не щастило. То однокласники про допомогу попросять, то вчителька заговорить, то Еля вирішить щось розповісти. В кінці-кінців уроки закінчилися і Лада рушила в бібліотеку, щоб зробити домашнє завдання.