Тиранія Оптимізмом

Нові сусіди

Дмитро був високим хлопцем з міцною статурою та сильними руками. Волосся було некоротким, мало рудий відтінок. Такого ж кольору й легенька борідка.

– Доброго всім дня! – привітався Дмитро. – Як у вас тут справи, не замерзли?

– Ні, все добре, – відповіла Селестіна й підійшла до свого чоловіка, поцілувавши в щічку. – В нас двоє новоприбулих, треба їх поселити кудись.

Дмитро задумано почухав потилицю.

– Думаю, в нас лише два вільних місця, – мовив він. – Мері, це лише…

– Та ні, не може бути! – перервала та. – А як же хата в п’ятому секторі?

– Туди заселили Лізу, Олега й Діну, – відповів Дмитро.

– А що з їхньою оселею?

– Завалило снігом, дах не витримав.

– І ви досі не відремонтували?

– Ні, бо зараз ще ремонтуємо оселю Данни.

– Ясно. Я пам’ятаю, що нещодавно були вільні місця в оселі Філіпа.

– Так, були, проте тепер там тимчасово живе Данна з сім’єю.

– Ага… то що, в нас більше немає вільних місць?

– Ні, тільки у вас…

– Ви ж нещодавно будували хатину!

– туди заселили вже нещодавно прибутих до нас. Пам’ятаєте, стара Сільвія, Тоня й Валерія… А ще Микола.

– Все, все, зрозуміла. То кажете, що вільне місце є тільки…

– У вашій оселі, Мері. Я, звісно, все розумію, але ж не будуть вони жити на вулиці.

– Ні, не будуть. Добре, нехай заселяються.

Дмитро обернувся до Лади з Кетом й усміхнувся:

– О, якраз Ілоні компанія буде за віком. Ходімо, покажу, де ви жити будете.

Двоє підлітків мовчки рушили за Дмитром. Він привів їх до одної з багатьох хаток та повів сходами донизу. Там їх зустріла холодна оселя з нерозігрітим каміном. Кімната, у яку вони увійшли, схоже, була вітальнею. Справа був прохід ще до двох кімнат. Також була ще третя, прямо, і четверта, наліво.

– Сусідні кімнати, що прямо й справа незаселені. Наліво – кімната Мері та Ілони. Остання кімната слугує кухнею. Ну що ж, можете собі тут розміщатися, відпочити сьогодні, а завтра о дев’ятій ранку збираємося у Великому Домі. Це там, звідки ви щойно прийшли.

– Добре, – мовив Кет. – Дякуємо вам.

Дмитро усміхнувся й вийшов з хати. Лада мовила:

– Моя кімната буде справа.

– Як хочеш, – зітхнув Кет і пішов у кімнату, що була прямо. – Мені, якщо чесно, вже байдуже, де жити. Хоч на кухні.

Лада увійшла у свою кімнатку. По правді, вона була простенькою: широченька лавка, що слугувала ліжком, поряд тумба, біля неї низька табуретка. Дівчинка сумно всілася на лаву. І як вона вплуталася в таку дивовижну історію? А все почалося з негативних емоцій… Проте Лада зовсім не шкодувала, що відкрила для себе негативні емоції. Так, іноді оптимізм – це добре. Проте емоції мають бути вільними й справжніми, а не такими, як забажає хтось інший, хай навіть це буде королева.

Дівчинка згадала, що вона досі має на плечах свій шкільний портфель. Вона поклала його в кут кімнати. Тут Лада зрозуміла, що дуже втомилася. Стільки всього відбулося, такий напружений день… Тіло вмить стало важким й дівчинка м’яко повалилася на лаву. Може, вона була тверда й незручна, але так хотілося відпочити… За мить Лада вже спала.

***

Довкола все таке різнобарвне… Жовте, малинове, синє, фіолетове, зелене… Неначе всі кольори веселки. Ці кольори складалися в смужки, кола, прокладали довгий-довгий різнобарвний тунель… Таке відчуття, неначе перебуваєш в невагомості… Легенький вітерець свистів у вухах, повітря було свіжо-солодким…

Лада летіла в тунелі. Було тихо й спокійно, чути лише легесенький вітерець. Аж раптом він переріс в сильний-сильний вітер… Перед очима випливло обличчя королеви Кетті. Вона сміялася. Ні, її сміх був зовсім не життєрадісним та добродушним, він був злісним. Фіолетові очі блищали перемогою, злорадісний сміх лився луною. В серці стало страшно, Лада закрила вуха руками. Проте цей огидний сміх не вщухав. Він і далі лунав в голові дівчинки…

Дзвінкий звук – і Лада вже в кімнаті, на лаві, вся в холодному поті. Сон? В руках дівчинка сильно стискала якусь тканину. Виявляється, хтось дбайливий вкрив її ручним полотном, коли вона спала. Лада піднялася з лави й згадала дивний сон. Що це було? Невже такі сильні враження на Ладу справили королева Кетті та портал на планету? Дуже схоже на те.

Знову пролунав дзенькіт. Здається він долинав з кухні. Лада рушила туди, намагаючись забути про страшний сон, проте злорадісний сміх Кетті ще досі лунав у голові.

На кухні було кілька дерев’яних поличок та тумб. На них стояв посуд, переважно також з дерева. Казанки, що лежали в кутку, були із заліза. А поруч була справжня піч, яку Ладі доводилося бачити лише в хатині бабусі. Коло печі стояла біловолоса дівчинка. Коли вона почула, що хтось увійшов у кухню, то різко повернула голову.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше