Степ і кабанці

Ілона відчувала – кінець вже близько. Ліс от-от має закінчитися. Вона неначе знала це, тому й змусила Германа дійти сьогодні до кінця. Не надто хотілося ночувати в лісі, коли знаєш, що він вже має закінчитися.

– Ілоно-о, – втомлено зітхнув Герман. – Ліс все не кінчається. Може, твоє відчуття тебе обманює?

– Ні, – твердо мовила дівчинка. – Моя інтуіція ніколи не підводить.

– А моя інтуіція каже, що пора вечеряти.

– Це тобі не інтуіція каже, а твій шлунок.

– Хай навіть так, але ми вже давно не їли. Ну, будь ласка, давай хоч трішки спочинемо.

Ілона втомлено зітхнула. Так, поїсти й справді не завадило б.

– Добре, – врешті здалася вона. – Але трохи. І спати ми тут не будемо.

Герман радісно примружився й сів на землю, дістаючи зі свого ранця їжу. Ілона повторила його дії.

– В мене вже кінчається їжа, – похмурився Герман.

– Бо ти забагато їси, – пирхнула Ілона. – Можеш не хвилюватися, в мене достатньо ще їжі, до того ж, я дорогою збирала деякі їстівні гриби.

– Це добре.

– Але хліб краще економити. Його в лісі не назбираєш.

Відпочивши, друзі пішли далі. Герман все починав спати на ходу – певно, ззовні вже була ніч… А ще він дуже втомився за сьогодні. Та й Ілона, схоже, теж. Ця біганина від перевертнів забрала багато сил…

Непомітно для сонних подорожуючих, дерева довкола почали рідшати. Ілона задерла голову й побачила над собою не густі зарослі, а темно-синє небо з яскравими білими зорями.

– Ми вийшли… – прошепотіла дівчинка й упала прямо на пишну траву.

– Ілоно, не спи хоча б на цій сирій землі, – мовив Герман.

– Добре, – усміхнулася вона й сіла. – Давай вже будемо спати.

Не минуло й хвилини, як вони вже провалилися в глибокий сон…

***

В очі Ілони вдарили яскраві сонячні промінчики. Дівчинка відкрила одне око, тоді друге. Вставати не хотілося, але… Де вона?

Ілона різко сіла й оглянулася. Так, вчора ж вони вийшли з лісу, а тепер…

– Сонечко! – усміхнулася Ілона. – Як я давно не відчувала цих теплих промінчиків! Як добре вийти з того жахливого Лісу…

Дівчинка вдихнула на повні груди повітря. Тепер хотілося їсти… Непогано було б на сніданок приготувати кілька грибів. Тож Ілона зібрала хмизу, розвела багаття, нанизала грибочки й стала їх смажити. Почувши апетитний запах, прокинувся й Герман.

– О, сніданок, – мовив він і також сів біля багаття.

– Тобі аби поїсти, – пирхнула Ілона. – Краще б порадів, що ми нарешті вибралися з Темного Лісу.

– Так, це, звісно, добре. Але де ми тепер?

– А це мені звідки знати? Я тут ніколи ще не була.

– Тоді я розвідаю довкола, що тут, доки ти робитимеш сніданок.

– Так, іди.

Герман рушив між кущами. Тут було кілька дерев, але вже не таких, як в Темному Лісі. А ще тут було багато кущів, на деяких росли ягоди. Далі рослинність рідшала, але було багато трав і квітів. Схоже, тут було щось подібне степу. Герман повернувся назад й розповів все Ілоні.

– Як ти думаєш, де живуть Священні Птахи? – запитав Герман.

– Не знаю, – стиснула плечима Ілона. – Здається, мама казала щось про Долину. Так вона називала місце їхнього проживання.

– А як має виглядати Долина?

– Не маю уявлення. Але мені здається, що вона мала б розташовуватися десь зверху, як гнізда в пташок.

– Наприклад, в горах?

– Так, може бути. Або в якомусь лісі.

На мить діти замовкли. Довкола не було місць, де могли б жити Священні Птахи, тож їм залишалося більш нічого, як іти далі.

– То що, йдемо далі вздовж лісу чи через степ? – запитав Герман.

– Та мені якось без різниці, – мовила Ілона. – ходімо, може, глянемо, який той степ…

Вони зібрали свої речі й пішли в ту сторону, куди вказував Герман. За хвилину перед ними постав широкий-широкий степ. В Ілони радісно загорілися очі.

– Як тут… просторо! – вигукнула вона.

Її вигук майнув і степ й загубився десь там. Довкола не було ні деревця, ні кущика. Сама лиш трава й квіти. Назустріч Герману й Ілоні дмухнув теплий вітерець.

– Тут тепліше, ніж по той бік Лісу, – зауважив Герман. – Глянь, скільки зелені довкола. Та й квіточки порозпускалися.

– Так, справді, – зраділа Ілона. – Тут так гарно!!!