Долина

– То що? – запитала Лада. – Йдемо?

– Так, – Кет впевнено кивнув.

Але чомусь вони так і стояли, підозріло дивлячись на хащі. Мабуть, їм не досі добре вірилося в те, що тут є таємний прохід.

– І чому ми стоїмо? – врешті запитала Лада.

– Не знаю, – мовив Кет. – Ти чомусь не ідеш.

– А ти чому не йдеш?

– Бо ти не йдеш.

– І чого це я маю йти першою?

Кет зітхнув.

– Добре, ходімо разом, – мовив він. – Одночасно.

Хлопець взяв її за руку й потягнув прямо в колючі хащі. Лада від переляку аж заплющила очі – все одно здавалося, що зараз вона вріжеться в колючки. Минула якась секунда, але ніякого зіткнення не відбувалося. Лада обережно розплющила одне око.

Те, що вона побачила було дивовижним.

Перед Ладою простягнулася широка-широка зелена галявина з пагорбами. Найбільше в очі кидався один великий пагорб посередині. Галявина була просто величезною – її розміри просто було неможливо виміряти на око. Попереду, в тумані, виднілася якась гора… Ладі вона здалася якоюсь знайомою, неначе вона бачила її раніше…

– Ладо, – почувся голос Кета. – Ти тільки поглянь назад…

Дівчинка озирнулася. Позаду неї галявина обривалася, а внизу виднілася ріка… Проте здавалося, що то не річка, а цілий океан. В якусь мить в голові майнула здогадка – а що як..?

Лада глянула на землю, на якій вона стояла. Але це була зовсім не земля – вони опинилися на величезній гілці дерева. Отже, Лада й Кет зараз перебувають…

– Ми знаходимося на «верхівці» лісу, – мовив хлопець. – А ще, ми зменшилися в розмірах.

Лада не могла в це повірити – це було просто дивовижно! Неймовірно! Неможливо..! Це чиста магія…

– Як таке могло трапитися? – здивовано запитала Лада. – Невже оце все – магія Священних Птахів?

– Мені навіть важко повірити, що магія на таке спроможна, – говорив Кет. – Але тепер нам залишається просто віднайти Священних Птахів. Вони ж десь тут – це точно…

– Вони всюди, – в Лади поступово розширилися очі, коли вона оглянулася довкола. – Чуєш, вони всюди! Вони тут живуть! Ці пагорби – їхні домівки! А ще вони літають прямо над нами…

Друзі задерли голови й справді побачили, як ці дивовижні птахи пурхали в повітрі. Не дивно, що Лада й Кет раніше не бачили їх над лісом – зараз вони всі були зменшені в багато разів! Отже, ці величезні пташки, розміром з паву, могли нагадувати їм, наприклад, колібрі чи бабку. Якщо, звісно, не муху.

– Сподіваюся, Мері, Ілона й Герман вже тут, – згодом мовила Лада.

– Я теж маю на це надію, – погодився Кет. – Думаю, нам треба було б їх якось тут шукати.

– Тоді пропоную йти до найбільшого пагорба. Можливо, там живуть якісь найголовніші Священні Птахи.

– Так, може бути. Ходімо туди.

Лада й Кет обережно рушили туди. На щастя, гілки дерева були зовсім не слизькими й приблизно рівними. Все це нагадувало звичайну землю, просто замість ґрунту було дерево, а замість трави – листя. Іноді треба було обережно перейти з гілки на гілку, де Лада одного разу ледь не впала, на що Кет лише усміхнувся. Але йти треба було дуже далеко…

***

Починало смеркати. Ілона летіла верхи на сонному кабанчику й замріяно дивилася на ліс. Він виглядав дуже густим, схожий на Темний Ліс. А за ним простягалися гори… Десь тут точно має бути Долина. Під Ілоною текла широка річка зі спокійною течією… Шум води, свіже повітря, вечірнє сонечко – все це так заколисувало… Ілона втомлено потягнулася й ще раз озирнулася довкола. Ліс почав стрімко наближатися.

Минуло хвилин десять, як Ілона та Герман вже злетіли над густим-густим лісом. Але птахів ніде не було видно…

– Де ж вони можуть бути? – запитав Герман. – Невже в горах?

Ілона не відповіла. Все одно в неї було таке відчуття, що Священні Птахи просто повинні бути поруч… Вона неначе відчувала, що… що повітря насичене… магією. Так, вона в прямому сенсі відчувала, що магія тут є. Отже, і Птахи мають бути поруч, адже вони єдині на цій планеті, хто може користуватися магією.

– То що, летімо в гори? – відірвав Ілону від думок Герман.

– Ні, – впевнено заперечила Ілона. – Вони тут. Я це відчуваю.

Герман здивовано глянув на дівчинку. І як же це вона може відчувати Птахів?

Тим часом Ілона спустилася нижче, аж до самих крон дерев. Вони росли рівномірно, неначе хтось їх спеціально підрізав під одну лінійку. Отже, тут точно не обійшлося без магії…