У палаці

І знову ці різнобарвні кола перед очима… Лада летіла, неначе у веселковому тунелі. Стан невагомості додавав відчуття ейфорії, повітря пахнуло солодким жасмином… Легенький вітерець скуйовдив Ладине недовге волосся.

Ще якась мить – і Лада прибуде на Землю. Туди, де досі панує Тиранія Оптимізмом… Звідки вигнала дівчинку королева Кетті за вияв негативних емоцій. І не тільки її – багато людей лишилися домівки, комфорту, а дехто навіть сім’ї. Всім, хто виявив справжні емоції, хто засудив Тиранію королеви, довелося шукати притулок на безлюдній планеті, де повно небезпек та неопізнаних земель… Але тепер настав час це змінити. А зробити це має Лада.

Лише думка, що від неї залежить доля всієї планети, лякала дівчинку. Серце починало шалено вириватися із грудей, роїлися думки, що нічого не вийде… Усвідомлення такої великої відповідальності просто вводило Ладу в якийсь транс.

Ілона, здається, хвилювалася не менше. Перед тим, як увійти в портал, вона вся зблідла, а коліна трішки трусилися. Лада могла зрозуміти подругу, адже й сама не менше хвилювалася…

Ось різнокольорові кола почали рідшати, відчуття невагомості зникало. Лада й Ілона обережно приземлилися на фіолетовий килимок-доріжку, що простягався по жовтій підлозі. Так, дівчата опинилися в тронній залі. Тій самій, звідки королева Кетті відправила Ладу й Кета на іншу планету.

Тут було пусто. Стояла мертва тиша, не було чути ні звуку.

– І що тепер? – запитала Ілона, оглянувши залу. – А тут непогано. Тільки от я не люблю фіолетовий колір.

– Тут я і зустріла королеву Кетті, – пригадала Лада. – Цікаво, а що вона робить цілими днями? Їй і їсти готують, і одяг перуть, і прибирають…

– Спить, – пирхнула Ілона. – Я навіть не уявляю, що може робити королева, коли за неї все роблять.

– Може, вона кудись їздить? – припустила Лада. – А ще їй треба якісь там закони приймати…

– Звісно, мені мама трішки розповідала про те, як варто правити планетою, але я все одно не розумію, на що можна потратити цілий день.

Аж раптом Лада вловила якийсь різкий звук вдалечині. Дівчинка приклала пальця до губ, даючи знак Ілоні не говорити. Звук долинав з боку сходів – хтось ішов сюди…

Кроки гучнішали, невідомий наближався… Лада й Ілона завмерли. І ось вони побачили, як зі сходів спустився і ввійшов у тронну залу високий чоловік зі світло-коричневим волоссям, що мало трішки сивини, на носі мав круглі окуляри. Тоненькі вусики, куца борідка, коричневий старомодний костюм – це без сумніву був королівський сквайр Олександр. Серце в Лади шалено забилося – це саме та людина, яку дівчинка так хотіла зустріти в першу чергу!

Олександр здивовано зупинився, підозріло глянувши на дівчат з-під своїх круглих окулярів.

– А ви ще хто? – запитав він. – І звідки тут взялися?

– Я – Лада, а вона – Ілона, дочка Мері, – впевнено мовила Лада. – Прибули ми сюди від королеви Мері.

– Мері? – чоловік підняв брови. – Її дочка? Як ви..?

– Зараз немає часу це обговорювати, – перебила Ілона. – В нас термінова справа.

– Ви ж і є сквайр Олександр? – поцікавилася Лада.

– Так, це я, – кивнув чоловік.

– Тоді нам пощастило, що ми зустріли Вас, – посміхнулася Лада. – В нас доручення від Мері, ми повинні передати вам листа.

– Добре. Тоді ходімо за мною.

Сквайр повів дівчат плутаними коридорами палацу. Врешті вони увійшли до якоїсь кімнати. Вона була не дуже просторою, там був невеличкий стіл, завалений паперами, стілець коло нього, невеличкий зелений диванчик, висока шафа з книгами та ще кілька поличок.

– Прошу, – Олександр вказав рукою на диванчик, а сам сів за стіл. – То яку ви маєте справу до мене?

– Мері попросила передати вам листа, – мовила Лада й почала поратися в своєму ранці.

– А які в мене є підстави довіряти вам? – раптом запитав сквайр. – Я поняття не маю, чи насправді ви є тими, ким назвалися. І зовсім не знаю, що сталося з Мері після її зникнення, а тим паче, що в неї є дочка.

– Вас задовольнить ось це? – запитала Ілона й склала руки докупи.

Кімнату заповнило золотисте сяйво, що йшло від кінчиків пальців дівчинки. Олександр від здивування аж протер скельця, а потім очі. В руках Ілона тримала красиву червону квітку.

– Тримайте, – дівчинка поклала її на стіл сквайру.

– Дякую, – Олександр ще досі був трішки спантеличений. – Що ж, тепер я вам довіряю.

– Ось конверт від Мері, – Лада передала послання чоловіку.

Сквайр обережно розпечатав конверт й дістав цінний папірець. Очима він швидко пробігся по тексту. Внизу стояв підпис Мері, який він точно не міг сплутати з будь-яким іншим почерком у Всесвіті.