Пролог

Стародавній Ліс задихався від тиші. Вона густим туманом огортала його володіння, змушуючи тремтіти від дотику своїх холоднуватих пальців. Місяць сріблястим сяйвом прослизнув крізь дерева і вихопив із густої темряви два вовчі силуети — сірий і чорний. Несподіваний приглушений шепіт злякав могильну тишу, і вона розчинилася в гачкуватих гілках старих дерев.

— Ти помреш, Фейєліір. Не роби цього, — великий чорний вовк із пронизливими блакитними очима звернувся до сірої вовчиці.

— Але я мушу спробувати. Мені набридла ця шкіра. Я краще загину, проживу рік чи два, тільки не ще 500, — відповіла та.

— Усі ми втомилися, Фейєліір, — очі великого вовка світилися розумінням.

— Поки що хоч трохи магії живо, я мушу спробувати. Я відчуваю у собі сили. Я знаю, що буде боляче, я знаю, що можливо не проживу довго, але не дарма мій рід століттями вивчав магію і збирав у собі сили. Якщо хтось і зможе подолати прокляття, то лише я.

З пащі вождя зграї вилетіло тяжке зітхання, він відступив і дав упертій вовчиці дорогу. М'якою вовчою ходою Фейєліір прослизнула повз нього сірою тінню. Повернулась і, блиснувши на прощання золотистими очима, сказала:

— Якщо вийде, я повернуся, щоб повідомити.

Чорний вовк нічого не відповів, тільки довго проводив поглядом її силует, який поступово віддалявся.

Фейєліір бігла крізь темряву, розриваючи її пазурами, вгризаючись у неї зубами, туди, де ще теплилися залишки магії, до єдиної шаманки, яка могла витягнути її з вовчої шкіри і знову перетворити на людину.

Колись, 500 років тому Фейєліір була людиною. Зла доля поглинула її життя і життя її одноплемінників, коли озлоблена відьма прокляла їх і перетворила на вовків. Тисячолітніх Вовків. Їм наказано було поневірятися у вигляді вовків тисячу років і потім загинути. Або ж врятуватися, якщо хтось зможе зняти прокляття. Ось тільки разом із прокляттям у світі стала згасати і магія, і шансів повернути людську подобу у Тисячолітніх Вовків практично не було.

Фейєліір декілька століть потому знайшла спосіб позбутися вовчого вигляду, але тільки для себе. І можливо на якийсь час, а не назавжди. Повної впевненості вона не мала. У жилах Фейєліір текла стародавня магія, вона була спадковою шаманкою племені, але вона не змогла вберегти його від чаклунки. Та була сильніша, і її магія була зла і жахлива. Тепер Фейєліір хотіла все виправити, повернувши собі людську подобу і вже в ній відродити магію і врятувати своє плем'я.

Через тиждень Фейєліір нарешті дісталася житла старої шаманки, яка жила у печерах. Вона мала провести обряд.

Щойно вловимою сірою тінню Фейєліір спустилася в печеру. Її не лякали гострі камені та дивно вигнуті стебла кущів, що відокремлювали весь світ від входу в маленький острівець магії. Усередині було просторо і затишно, стара шаманка варила щось на вогнищі біля стіни.

— Ти прийшла, сестро, — шаманка спиною відчула присутність вовчиці.

— Так, Маррітіін, я готова. Я хочу спробувати.

Благодать нічної тиші розірвав пронизливий крик, ніби хтось живцем горів у пекельному полум'ї. Стародавній Ліс затремтів усіма своїми гілками та травами. За мить небо над підземним житлом осяяло яскраве сяйво і все затихло.

На світанку печера випустила зі своєї пащі двох жінок: одна з них була стара, як світ, друга сяяла свіжістю молодості.

— Ти вільна, Фейєліір, — сказала стара, дивлячись у золотисто-карі очі своєї супутниці.