Розділ 2

Ніжний рожевий світанок ледь заблищав, а Тіеліір уже збиралася. Лук і стріли за плече, кинджал за пояс, а їжа та запасний одяг легко помістилися у зручну шкіряну сумку.

Тіеліір присіла на край ліжка сестри. Деліна ще спала, але відчувши уважний погляд, прокинулася. Тіеліір ніжно посміхнулася і ласкаво погладила сестру по сплутаному темному волоссю.

— Ти одужаєш, Дел, я знайду спосіб.

— Повертайся якнайшвидше, Тіе, я не хочу без тебе вмирати, — голос Деліни було ледве чути, настільки вона була слабка.

— Ти не помреш, — пообіцяла Тіеліір і поцілувала сестру в щоку. — До скорого! Чекай на мене, сестричко.

Слабка посмішка була їй відповіддю.

Перш ніж залишити рідне селище, Тіеліір потрібно було ще з кимось попрощатися. Вона вирушила на околицю села, туди, де розташовувався цвинтар. Понуре місце на пустельній галявині з парою похмурих стародавніх дерев, обгороджене старим парканом. Ноги самі привели Тіеліір до рідних могил, адже вона стільки часу тут провела — зі сльозами, злістю, тихим сумом. З неспокійною душею вона опустилася біля місць, де були поховані її близькі. Занадто багато близьких їй людей.

— Мамо, тату, бабусю, братику… Я йду шукати ліки для нашої Дел. Їй рано ще до вас, так? Придивіться за нею зі своїх світів, доки мене не буде. Гаразд? Я скоро повернусь.

З найбільшим сумом Тіеліір подивилася на могилу маленького брата — він прожив лише місяць, такий тендітний і хворобливий. Батьку та бабусі не вдалося його виходити. Вся їхня родина ніби була проклята, вражена недугою смутку. Обов’язком Тіеліір було виправити все це і повернути щастя в сім'ю, нехай від сім'ї і лишилося лише двоє.

З важким серцем Тіеліір покидала сестру: їй хотілося бути поруч, але вона розуміла, що ніхто інший не зможе знайти ліки. Тільки вона. А про сестричку чудово подбає і Свідевал.

Ранок був надзвичайно прохолодний — його крижані пальці владно обмацували тіло, проникали під шкіру. Здавалося, що холод у душі Тіеліір передався і природі. Забратися б назад у ліжко, загорнувшись у ковдру, але Тіеліір швидко відігнала від себе цю думку. Кинувши останній прощальний погляд на село, вона увійшла у володіння Стародавнього Лісу.

Ліс звався стародавнім, оскільки дерева, що росли в ньому, бачили світ ще задовго до появи Тисячолітніх Вовків. Так кликало його саме плем'я Вовків. Напевно, цей ліс застав ще створення світу та зародження магії. Ніхто до пуття не знав, скільки йому років і як довго живуть його дерева. Деякі види дерев усохли навіки, інші ж усе ще зеленіли. Нові дерева давно вже не з'являлися, лише квіти та чагарники. Подейкували, що поява нових дерев припинилася із прокляттям Тисячолітніх Вовків. Магія їх живила і вирощувала, і з її згасанням помирав і ліс. Тіеліір цього не бачила, але заїжджі в їхнє село мандрівники розповідали дивовижні у своєму жаху історії про те, що на самому краю Стародавнього Лісу залишилися тільки мертві дерева та засохлі рослини, і земля там тверда і суха, як камінь. Ліс помирав, говорили вони, ось тільки мало хто в це вірив. Людям здавалося, що всі їхні вигадки просто страшні байки, якими мандрівники пригощають нудьгуючих осілих жителів сіл і міст.

Проте ліс справді вмирав. І врятувати його могла лише магія.

Тіеліір йшла лісом, орієнтуючись за примітками, залишеними бабусею. Йти треба було на північний схід, проте точнішого шляху вона не знала. Залишалося покладатися на почуття. Досить швидко Тіеліір відчула втому, ноги її каменіли, не стільки від тривалого ходіння, скільки від усвідомлення, що вона не розуміє, куди йти. Вона ніколи не заходила в ці краї, полювали вони завжди в протилежному боці, щоб ненароком не поранити Тисячолітніх Вовків — то були їхні землі. Притулившись спиною до дерева, Тіеліір стомлено видихнула і опустилася на землю, кинувши поряд сумку. Скільки ще йти і куди, хотілося б знати. Втома в купі з відчаєм рвали її душу. Початок шляху виявився найскладнішим, це було випробування на силу духу, і вона вже була готова його провалити, повернувши назад. Діставши з сумки фляжку з водою, Тіеліір сьорбнула трохи і задумалася про те, що їй робити далі. Кора дерева дряпала стомлену спину, голова гуділа від безлічі запахів і звуків.

Вона вже майже прийшла до думки про те, що треба повернути назад і хоча б знайти тямущого провідника, як раптом її погляд побачив якийсь рух. Це була легка сірувата тінь між дерев, вона майнула то тут, то там, наче намагаючись привернути її увагу. Тіеліір відчула в цьому русі знак, усередині затеплилася тверда думка, що вона повинна слідувати за цією тінню. Впевненість була настільки сильною, що Тіеліір, навіть не замислюючись про те, чим була ця тінь, рушила слідом. І тільки вона встала, як тінь, переставши кружляти, повела її в якомусь напрямку. Як Тіеліір не намагалася, розглянути свого провідника вона не могла, але віра в нього була непохитною. Вона й сама не розуміла, чому вірить тіні, але щось у ній було рідне й знайоме, що змушувало йти за нею навіть, коли стемніло. У вечірній напівтемряві Тіеліір все ще розрізняла рух між старими соснами та віковими дубами. Коли вже в голову почали закрадатись думки про те, що тінь навмисне завела її подалі від будинку і зараз трапиться щось страшне, рух припинився. Тіеліір озирнулася довкола. У легкому мерехтінні світлячків і квітів сяючої фульміарії Тіеліір розгледіла обриси печери. Вона виглядала лякаюче з її масивними гострими каменями, похмура і неприступна, ніби готова поглинути заблудлого мандрівника і з'їсти його разом із нутрощами. Усі страхи світу тяжкою ношею звалилися на Тіеліір, торба її раптом почала давити плече, а ноги вимагали присісти, хоч здоровий глузд і повторяв, що в печері немає нічого і нікого страшного. Лише стара 528-річна шаманка, двоюрідна сестра її бабусі. Напевно, печера навмисне справляла таке враження, щоб відлякувати сторонніх. Маррітіін не потрібні були непрохані гості. Вона цінувала усамітнення.

Тіеліір боязко озирнулася довкола. Темрява згущувалась, світлячки полетіли геть, і навіть тінь, що супроводжувала її, кудись зникла. Мабуть, розчинилася в темряві нічного лісу, злившись із гачкуватими силуетами дерев. Намагаючись не думати про загрозливо спрямовані на неї камені, Тіеліір, глибоко вдихнувши, зробила крок у вузьку щілину входу. У глибині тьмяно маячило світло, під ногами відчувалися видовбані в гірській породі сходинки, повітря ставало сирим і прохолодним. Тримаючись рукою за трохи вологу стіну, Тіеліір обережними невпевненими кроками спускалася вниз сходами до блискучого світла.