Тільки не він

Розділ 12

̶  А... Так. Пробувала. Колись, в Берліні. Там є багато турецьких кафе і кіосків з різними такими штуками.

̶  Добре. Любиш таке?

̶  Ну, взагалі, то я не дуже їм м'ясо, але таке... — глянула на той шомпол, ледве не облизалася. Джамал посміхнувся.

̶  Складеш мені компанію? Я щось зголоднів трохи. — чоловік пройшов до мийки, почав ретельно мити руки. Жестом показав мені, щоб сідала за столик, що навпроти. Я геть розгубилася. Хоче пригостити? Всередині в мене заворушилися підозри. До чого це він веде? Ох... Чує моє серце, то неспроста. Але відмовитися я не змогла. Надто вже смачно пахне. Зрештою, це тільки обід. Нічого більше. Я мовчки сіла за стіл навпроти Джамала, який почав спритно діставати з холодильника продукти і з задоволеною посмішкою щось готувати.

  Не розумію, чому мені так комфортно з ним. Але, чомусь, геть нема бажання забратися звідси. І, боюся, причина не лише в пахучому кебабі. А в чому? Не знаю. Але сидіти мовчки не дуже цікаво. Хоча... Можна. Бо чоловік так вправно почав готувати, що я, як заворожена, не можу відірвати очей. Наче хтось раптом переніс мене з Луцька до Туреччини, де готують вуличну їжу. Бракує лиш галасу, як на стамбульському ринку.

  Джамал зняв той теплий светр, залишився в футболці. Тут дуже тепло. Мене враз кинуло в жар, та не так від температури повітря, як від зовнішності красеня, що мені відкрилася. Я зробила над собою зусилля, щоб не витріщатися на його потужні м’язи, що аж розпирають ту одежину. Зосередилася на долонях. Мамцю... Він просто неймовірний! Не пригадую, щоб коли–небуть так хотілося задивлятися на якогось чоловіка. Кажу собі: «Наталю, закатай губу!» Та не дуже вдається контролювати свої очі.

  Розстебнула куртку, спекотно тут. В прямому і в переносному значенні.

  Міцні чоловічі руки взяли довгий ніж і почали акуратно зрізати м’ясо. Так професійно, швидко. Потім гострими металевими лопатками подрібнив його на підставці, над якою воно смажилося.

̶  Тобі з пікантним соусом, чи лагідним? — запитав, глянувши на мене. Я посміхнулась.

̶  Ні, дуже гостре я точно не з’їм. — чоловік кивнув. Підготував спеціальну булку, почав накладати в неї шматочки овочів, капусти, м’яса. Трошки картоплі фрі, яку перед тим підсмажив. Я поставила лікті на стіл, поклала підборіддя на складені долоні, спостерігаю. Вже давлюся слиною, дивлячись на ці апетитні скибочки смаженого м’яса зі спеціями. А спостерігати за вправними рухами Джамала саме задоволення. Наче, дивлюся кулінарне шоу, якими, до речі, ніколи не захоплювалася. А зараз цікаво стало. М’яко кажучи. Не витримала. Питаю жартома:

̶  Ти мене обманув, так? — чоловік здивовано поглянув на мене. Напружився.

̶  В чому?

̶  Ти працюєш тут кухарем, а не автослюсарем. Вгадала? — Джамал, здається, видихнув з полегшенням. Засміявся так мило. Облизав губи.

̶  Ні, слюсарем. Просто я колись, в підліткові роки, заробляв цим на життя.

̶  Ти готував кебаби? — чоловік зітхнув, рука з ложкою, що мала поливати страву соусом, завмерла в повітрі. Потім опустилася.

̶  Якщо тобі цікаво, розкажу.

̶  Розкажи, якщо не секрет. — тоді додала, аби не подумав, що я дуже ним зацікавлена. — Мовчки сидіти, якось, дивно.

̶  З чого почати? — Джамал продовжив працювати. Полив кебаби якимись різними соусами. Мабуть, собі гострішим. Поклав на тарілку собі, і мені теж підсунув.

̶  Смачного. — посміхається.

̶  Дякую. Дуже апетитно на вигляд. То... Може, почни з того, де ти народився, скільки живеш тут. — я взяла в руки запашну булку з різною смакотою, загорнуту в папір з написом «Дьонер кебаб». Понюхала. Посмішка сама собою розпливається на обличчі. Чоловік сів навпроти мене і відкусив свій кебаб. Задоволено облизався. Проковтнув. Почав розповідати.

̶  Я народився в Туреччині, жив там перші 15 років. І в підліткові роки готував адана – кебаб та різні інші на ринку в Адані.

̶  Он, як? Важко було? Ти мусив працювати з юності? — запитала. Стало цікаво. Завжди захоплювалася молодими людьми, які самостійні, старанні. А не лише «сіють» готовими грішми, які дають батьки. Почала їсти свій кебаб. Примружую очі. Годі стримати захоплення. То просто вибух смаку. Все просто неймовірно класно. Ніжне куряче м’яско, овочі, соуси. Хрустка булочка. Клас! Хочеться миттю все проковтнути, не розжовуючи. Джамал «розкусив» мене. Радісно засміявся. Підморгнув.

̶  Смачно?

̶  У–гу... — не можу говорити, пакую за обидві щоки. Горечко… Аж ніяково. Як з голодного краю, чесне слово. От тобі й маєш. І фігура і манери. І повчання мами не підпускати до себе незнайомців. Все коту під хвіст. Купилася на кебаб. Жах! Здається, з рук цього чоловіка все якесь особливе. Смачнішого й на світі не буває.

  Джамал почав далі розповідати, тримаючи свою їжу в руці. Не подав виду, що йому смішно з мене.

̶  Наталь, не буду тобі скаржитися, та, якщо чесно, бувало нелегко. Але, то все в минулому. Зараз краще. Є все необхідне, не треба боятися, чи буде чим заплатити за квартиру, чи виженуть завтра на вулицю. Ну... Не те, щоб в мене зараз палац, чи такий красивий, великий дім, як у тебе, але... — затнувся, не знаючи, що казати далі. Я таки відірвалася на хвилю від їжі, щоб підтримати розмову.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше