Глава 10

Моє складне ненормального ритму життя давно відбило у мене почуття збентеження або незручності. Єдиний, хто змушував мене це все відчувати – це Роджер. Ось поруч із ним я і боялася, і соромилася, і бентежилася.

Тому, вийшовши на сцену, спеціально не дивлюся в його бік, обравши для себе лише дві точки зорового контакту – Макса та Амаю. Перед виконанням можна було назвати своє ім'я та щось сказати, доки комп'ютер зробить спонтанну зупинку.

- Усім доброго вечора, мене звати Таїса. По тому яка мені дістанеться пісня, можна судити наскільки я щаслива, - дивлюся на екран, де нарешті з'являється назва пісні та ім'я виконавця. - О, господи, готуйтеся плакати. Хелен Сегара. З французькою у мене не дуже. Пісня сумна… про кохання.

Мене не освистали, я подуріла трохи та підняла настрій своїм глядачам, Амая аплодувала мені найголосніше. Але коли на сцену слідом за мною вийшов Макс, почалося щось. Наче в цьому клубі всім було відомо про його спроможність, і вони навмисне підсовували йому найбезглуздіші пісні, знаючи, що він зможе і буде відкуплятися. Не знаю чи надходили пропозиції від столика  Роджера, я не оберталася в той бік, але Макс встиг відмовитися від дюжини пісень, перш ніж зупинився на дитячій пісеньці. Яка ж я була рада, що помінялася з ним місцями, що зараз не я, а він змушує всіх рвати животи від сміху. Це було найжахливіше виконання дитячої пісеньки, яке я коли-небудь чула.

Амая навідріз відмовилася виходити на сцену одна, потягнувши мене разом із собою, бо обрала ту пісню, яку треба виконувати дуетом. Вона любила цю пісню, і вдома ми часто її муркотіли. Перед сценою традиційно поклали капелюх, і музика заграла.

Можливо, від того, що ми знали в ній кожну ноту, від того, що співали її удвох неодноразово, тому в нас виходило так ніжно та злагоджено. Не лише співати, а й рухатись під неї. Мелодія та слова були справді дуже гарні, чіпляючи за душу – про красу цього світу, про відданість рідній землі, про сім'ю. Макс, що по своїй натурі так легко почуває себе розкуто, підвівся зі свого місця і теж почав пританцьовувати, хлопаючи долонями в такт. Цього разу я не обмежувалася тільки очима Макса, я дивилася в зал і одного разу наткнулася на погляд ... Роджера, на поблажливу граючу посмішку на його губах. Він лише підморгнув мені, а я вже вкрилася мурашками та кіркою льоду. Люди підходили і щось кидали в капелюх, дехто хлопав у такт зі своїх місць. Я співала посередньо, а ось чистий та дзвінкий голос Амаї міг підкорити будь-яке серце. І вона це зробила!

- Ого, я можу заробляти, - із захопленням вигукнула Амая, розгрібаючи вивернуте з капелюха. – Триста сорок п'ять доларів! Це ж ціле багатство!

- І три номери телефону. Напевно, це моя частка, - з усмішкою жартую я, розглядаючи цифри на серветках.

- А це вже фірмове нахабство, дай-но їх сюди, - Макс одним махом зім'яв їх у кулаку. - Намагаються увести дівчину прямо з-під носа.

Вдаю, що не помічаю натяку.

- Тобі сподобалося? – питаю у Амаї, хоч заздалегідь знаю відповідь.

- Жартуєш! Кльово! Прийдемо ще колись сюди?

- Звичайно, а тепер комусь час спати. Підкинеш? - І цю відповідь я теж знаю.

Але ближче до виходу відбувається щось, що повністю вибиває мене з колії. …Амая спотикається, і падаючи, намагається затиснути кровотечу з носа. Моє серце ніби навіть не б'ється, миттю холодіючи, я хапаю кимось підсунуті серветки. Це погано, я знаю, чого це симптом.

- Викличте швидку! – хриплю, не відриваючи очей він моєї маленької. – Тримайся, Амає, я поруч, все буде добре.

- Швидка вже виїхала, - Макс стоїть навколішки поруч зі мною.

- Її треба відвезти до клініки святої Стефанії, там найкращий дитячий онкологічний центр. Поїдеш із нами? - перелякано шепочу до нього онімілими губами.

- Звичайно.

Мимоволі шукаю очима Роджера. Його кивок означає багато. А найголовніше, що він дав добро відвезти мою сестру до цієї платної клініки, на яку я так сподівалася.

Швидка примчала досить швидко. Я сіла разом з Амаєю, Макс рвонув слідом. Ніколи ще в житті мені не було так по-справжньому страшно. Зараз нічого… абсолютно нічого не залежало ані від мене, ані від Роджера, тільки від того, наскільки міцним був організм моєї сестри. До лікарні кровотечу зупинити так і не вдалося. Тому Амаю швидко поклали на ноші та оперативно відвезли до реанімації, залишивши мене віч-на-віч із цим моторошним... жахливим очікуванням. Зазвичай я не виявляю слабкість на людях, ненавиджу, коли мене жаліють чи заспокоюють. Але сьогодні …. сьогодні світ для мене ніби поринув у пітьму, в голові стукала тільки одна думка, і страх, що стискає серце, виявився таким сильним. Крик вирвався сам собою, мені захотілося розбити стіну, поки чиїсь міцні руки не згребли мене в оберемок.

- Вони впораються. Вона витримає. Тобі треба в це вірити та заспокоїтись, - ніби здалеку до мене долинув голос Макса.

- Пробач, - свій шепіт я теж чую здалеку. - Вибач, що тобі довелося все це побачити.

- Ти ні в чому не повинна переді мною вибачатися. Не смій виправдовуватися!

Якби він знав виворіт моєї правди та зворотній зміст своєї фрази. Це стало останньою краплею, я розплакалася, сховавши обличчя у долонях, повільно сповзаючи по стіні. Він не заважав мені, і дуже скоро я таки взяла себе в руки.

- Їдь додому, Максе. Ти зробив для нас сьогодні так багато. Тепер це мій бій. Тобі ні до чого вносити у своє життя сльози та хованки зі смертю.

- Ні, я залишусь і дочекаюся відповіді лікарів, - зачеплений моїм сухим тоном, цідить Макс. - Може я й створюю образ розпещеного золотого хлопчика, але я не такий слабкий, яким здаюся на перший погляд, Таїсо. Моя допомога тобі ще знадобиться.

- Тільки знай, жодних грошей я від тебе не прийму, ані цента. Моє життєве правило – справлятися та розраховуватись за все самостійно. Не хочу бути комусь зобов'язаною - я вже й так зобов'язана одному монстру.

- Помітив вже. Але якщо подумати допомога буває різною. Підемо, вимиємо тобі руки та сядемо десь зручніше.