Розділ 12

 /Лука/

 Дощовий похмурий ранок, сіре небо і кислі обличчя колег не тільки дратували Буркута, але і викликали затяте бажання покинути офіс на Набережній і поїхати кудись далеко. Останнім часом життя адвоката перетворилося на біг з перешкодами, долаючи які, Лука почував себе як вичавлений лимон.

 Нескінченні судові процеси, зустрічі з представниками правоохоронних органів, з потенційними злочинцями і мільйон перевірок документів, фактів, подій, алібі – все це було невід’ємною частиною його життя, головним джерелом доходів і основним фактором впливу на становлення Буркута, як особистості і професіонала. Природно, це було дуже важливим і потрібним моментом в його житті, проте, часом, у чоловіка чере це починалася мігрень, яка ніяк не була притаманна йому.

 – Ех, зараз би до моря! – сумно зітхнувши, мовив Лука, підпираючи голову рукою. Монотонний голос секретарки змушував присутніх чоловіків нудитися в очікуванні. Навіть не дивлячись на вельми апетитні форми миловидної жінки.

 – Мені хоча б до найближчого пабу дістатися. – зізнався Влад Попов, кращий друг і за сумісництвом колега Буркута.

 Вони з ним пройшли і вогонь і воду, і ті самі мідні труби. Багато чого зуміли зробити завдяки міцній чоловічій дружбі і надійному тилу. Ці двоє прекрасно знали на що готові заради один одного, і що кожен з них здатний простягнути руку допомоги

 – Втомився, як кінь і голодний, як вовк. Ще п’ять хвилин її прісної розмови і мене вирве. – сказав Влад, вказуючи пальчиком на дівчину.

 – Та ну, не така вона вже й погана. – зголосився захищати дівчину Лука. Його галантність і статус джентльмена до цього зобов’язували.

 – Ой, тільки не починай. Знаю, я межі її здібностей. – невдоволено пирхнув Попов, зображуючи кисле обличчя.

 Відносно жінок Попов був куди менш поблажливий. І хоч життя Влада не було солодким, як мед, Буркут не рахував це приводом, щоб погано ставитися до прекрасної половини людства. За що неодноразово, Влад, отримував наганяй від друга. Дарма що сам Буркут не надо ввічливо поводився з одніє. прекрасною леді.

 – Гаразд, забули. Давай краще сьогодні раніше закінчимо опитування свідків у справі Степаненко і поїдемо до Микити в клуб. – Буркуту кортіло умоститися на шкіряному диванчику із склянкою двадцятирічного віскі в руках, слухати різні кавер-версії старих рок-балад у виконанні молодих талантів.

 Клуб «Адвокат», власником якого був один з однокласників Попова, нічого спільного з адвокатами не мав, окрім, як назви. Однак, це зовсім не заважало Луці і Владу часто проводити там вечори, насолоджуючись смаком дорогих напоїв і живою музикою. Крім тих випадків, звичайно, коли хтось дійшовши до певної кондиції вирішував, що володіє унікальним голосом і з захватом виконував улюблені пісні. Таке караоке було нечастим явищем, але вельми смішним і кумедним, даючи можливість відвідувачам клубу розважитися, а комуст і посміятися від душі.

 – Але, ми тільки позавчора там були.

 – Мені було мало. – відповідь Буркута дещо здивувала Попова.

 Хоча, ще в позаминулий вечір, відпочиваючи в тому ж барі, Влад помітив дивну поведінку Буркута. Він був якийсь напружений, розгублений. Весь час дивився скляним поглядом кудись у далечінь. Чи то шукав когось, чи то чекав. Запитувати Влад не став, вважаючи, що якщо Буркут захоче поділитися своїм болем, то сам неодмінно розповість.

 – Добре, тоді о восьмій. Зустрінемось там. Мені спочатку потрібно буде ще додому до батьків заїхати. – Влад ніколи не відмовлявся від гарного вечора в приємній компанії. Та й після вчорашнього суду і сам був трохи на напружений.

 – Тоді до вечора. – вимовив Лука, встаючи з крісла і прямуючи на вихід.

 Слухати подальшу доповідь йому не хотілося, а важливі справи потребували твердої руки чоловіка. Та й відволіктися Лукасу не завадило б. Адже останнім часом думки чоловіки були заповнені лише одним – дівчиною на ім’я Злата. І як би Буркут не намагався викреслити її образ зі своєї пам’яті, не виходило. Закриваючи очі, чоловік бачив перед собою звабливий погляд дівчини. Образ панянки був настільки реальним, що здавалось – достатньо протягнути руку аби відчути ніжність її шкіри. Лука міг заприсягтися, що в такі моменті, навіть повітря навколо наповнювалося солодким запахом кокосу.

 Покинувши офіс начальника контори, Буркут попрямував в власний кабінет, який розташовувався на тому ж поверсі в кінці коридору. У нього також, як і у головного партнера їх юридичної фірми була своя секретарка. В цьому році, п’ята за рахунком, так як більшість з них не відрізнялися особливими розумовими і професійними здібностями. Відсотків дев’яносто приходили в компанію лише для того, щоб познайомитися з перспективними чоловіками, які при будь-якому розкладі ідеально підходили на роль «чоловіка» і дозволяли їм набути статусу «вдало вийшла заміж». Буркута, безсумнівно, такі дівчини мало цікавили, і як зазвичай він дуже швидко позбавлявся від них. І ні трохи не шкодував про це.

 – Доброго ранку, Лукас Вячеславович! Бажаєте кави? – проспівала секретарка ледь побачила в дверях суворий профіль начальника.

 Дівчина намагалася говорити максимально впевнено в присутності чоловіка, і максимально чітко виконувати його завдання, щоб у нього не виникалоя сумнівів на рахунок її проф-придатності. Вона не з чуток знала, яким може бути Буркут і як швидко він може видворити її за двері. А у Олі, секретарки «Архангела», була хвора мати і молодша сестричка на опікунстві. І їй, на відміну від її однокурсниць не потрібен був «принц», а всього лише стабільна робота і хороша заробітна плата. На жаль, але з економічною кризою, що розпочалася в країні декілька років тому, стало практично неможливо нормально жити. Часом, доводилося виживати, рахуючи копійки від стипендії до стипендії. Саме тому, Оля так вхопилася за цю можливість. Щойно отримавши посаду секретаря, вона з радістю приступила до виконання своїх зобов’язань. Тим більше, що їй – дівчинці з незабезпеченої родини, – було і справді важко знайти своє місце у величезному місті.