Тінь кохання. Книга перша

Розділ 16

/Злата/

 

 Буркут так і не повернувся за свій столик. Ні через п’ять хвилин, ні через десять. Втомившись чекати, Стельмах вибачилася перед Пашею і попрямувала до вбиральні. Вона щиро сподівалася зустріти Лукаса там. Злата не знала, що саме збиралася сказати чоловікові, але відчувала, що поговорити їм все ж варто. Але, й там Лукаса не було, як і не знайшла Стельмах чоловіка й в основному залі ресторану. Дівчина навіть визирнула на парковку ресторану, в надії, що Буркут вийшов покурити.

 «Він просто пішов» ‒ довелося визнати Стельмах, з прикрістю. ‒ «Мабуть, є у нього справи важливіші, ніж такі дурненькі, як ти!» ‒ усвідомлювати власну безпорадність було важко.

Залишок вечора Злата провела в поганому настрої. Їсти зовсім не хотілося, як і продовжувати сам вечір. Але, відмовити другу в допомозі, вона не могла. Тому Стельмах продовжувала колупати виделкою у своєму десерті, який Паша люб’язно замовив їй після основної страви.

 Чоловік продовжував говорив, розповідаючи Златі про його плани на їх з Яною майбутнє. Гордієнко емоційно жестикулював, іноді підвищуючи тон. Паша був настільки схвильований ситуацією з коханою, що ледве стримував себе у виразах.

 ‒ Злат, я збираюся робити Янці пропозицію, ‒ натхненно мовив Гордієнко, витягнувши з кишені піджака маленьку оксамитову коробочку.

 Злата не відразу запримітила її, продовжуючи колупати виделкою торт.

 ‒ Злат, ну, що скажеш? ‒ Гордієнко взяв дівчину за руку, привертаючи її увагу.

 Стельмах повернула голову в бік чоловіка і від подиву відкрила рот.

 Маленька ювелірна річ з ніжним небесно-блакитним камінчиком усередині виблискувала навіть при тьмяному освітленні софітів ресторану.

 ‒ Красиве. Яночці обов'язково таке спод... ‒ Злата замовкла, не закінчивши фразу.

 При вході на веранду, з букетом червоних троянд стояв Лукас. Чоловік так і застиг статуєю самому собі, розглядаючи, як йому здалося ‒ солодку парочку.

 В одну мить квіти впали на підлогу, прикрасивши її своєю красою. А чоловік, який ще секунду назад тримав їх ‒ повернувся і пішов.

 Злата сіпнулася, й різко встала. Плед спав з її плечей, а стілець з гуркотом повалився на підлогу.

 ‒ Що трапилося, Злат? ‒ Гордієнко піднявся разом з дівчиною. Він стривоженим поглядом дивився на подругу, не розуміючи того, що відбувається.

 ‒ Я зараз повернусь... зачекай... ‒ невиразно промимрила Стельмах і залишивши збентеженого друга, побігла за Буркутом.

 Серце буйно стукало в грудях, вдаряючись об тіло. Руки у Злати тремтіли, як і вона сама.

 Дівчина швидким кроком подолала відстань від веранди до виходу з ресторану. Вибігши на ганок будівлі без теплого верхнього одягу, Стельмах закрутила головою. Вона пробігла поглядом по парковці, вишукуючи знайомий силует.

 Важко дихаючи, Злата продовжила шлях, спустившись по сходинках. На парковці було не так багато машин, адже час уже перевалив за одинадцяту вечора.

 Відшукати потрібну машину вдалося швидко. Навіть не знаючи марку автомобіля Буркута, Злата швидко знайшла його. Чоловік якраз збирався виїхати з паркінгу, і завів мотор. Його то й почула Стельмах, й примчала швидше вітру.

 Вона зупинилася навпроти авто. Чоловік сидів рівно, стискаючи руками кермо. Его величезні чорні очі широко розкрилися, як тільки він побачив дівчину.

 «Якого?» ‒ промайнуло в думках Луки, перш ніж мозок зрозумів, що перед очима не плід його уяви, а реальна людина.

 Злата продовжувала стояти нерухомо, чекаючи коли ж чоловік вийде з машини. Він її побачив, він впізнав. Потрібно було лише вийти зі своєї схованки й поговорити.

 Секунди тяглися болісно довго, намотуючи нерви Стельмах на кулак. Вона не відводила погляду від силуету Луки, побоюючись, що розірвавши візуальний контакт ‒ втратить його.

 Серце рвалося назовні, розганяючи кров по венах все швидше. Дихання, яке Злата ніяк не могла вирівняти, було рваним і віддавалася болем в легенях.

 Холодний жовтневий вітерець сковувати тіло й змушував Злату тремтіти. Дівчина обняла себе руками, продовжуючи стояти на місці. Йти вона не збиралася, боячись втратити, можливо, єдиний шанс порозумітися з чоловіком.

 Стельмах сама до кінця не розуміла навіщо їй все це потрібно, але внутрішній голос твердив ‒ не можна здаватися. Щось підказувало дівчині, що так буде правильно.

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше