Частина 2. Зустріч з Єремією

 Злата любила ранкові пробіжки, тому вирішила залишити цю корисну звичку. Вона одягла спортивний костюм, включила музику в навушниках і побігла околицями села. Ранки тут були не менш красивими, ніж вечори. Вранішнє сонце огортало своїм промінням зелені крони дерев, а краплинки ранкової роси виблискували на сонці, немов кристалики. Одразу захотілось взяти в руки олівець. Свіже, чисте повітря, яке ще не встигло прогрітись під палючими променями літнього сонця —  приємно бадьорило. 

 Увагу дівчини привернув птах, який здавалось, переслідував її, перелітаючи з дерева на дерево і пильно спостерігав за нею. Вона вимкнула музику, яка лунала у її навушниках і підняла свій погляд на несподіваного компаньйона. Чому ти на мене так дивишся? Молодець Злата, рухаєшся в правильному напрямі, говорити з птахою це вже перша сходинка до божевілля. Можливо я поспішила з висновками про користь нової домівки? – посміхнулась Злата...  Злякалась? От і добре, нема чого за мною підглядати увесь ранок, лети собі. Ти щось загубила – підняла чорне пір’я, яке впало з дерева і переливалось у світлі сонячного проміння.  

 Поки бігала, трохи роздивилась околиці, зустріла декілька сусідів, які привітно усміхались при зустрічі. Селище мало всього декілька вуличок, тому під час однієї такої пробіжки можна було роздивитись усе село. В його центрі розміщувався невеличкий магазин, а крізь верхівки дерев виднілась старенька дерев'яна церква. Коли повернулась додому, матір саме поралась на клумбі біля хати, висаджуючи квіти, які вони встигли придбати у місті. Вона просто обожнювала мальви, які росли на клумбі під вікном, коли жили ще дідусь з бабусею. Вважалось, що ця квітка — давня і надійна берегиня будинку. Люди вірили, що добрі душі предків поселяються на мальві та охороняють мешканців оселі. Невипадково саме ці квіти здавна прикрашали українські подвір'я. Злата з матір'ю вирішили посадити саме мальви, чи як їх ще називають – калачики, в пам'ять про рідних серцю людей. Дівчина взялась допомагати матері.

 Пообідавши вона прихопила свій альбом з олівцями й вирішила зробити декілька начерків.

– Мамо, я піду трохи прогуляюсь.

– Ти вже пообідала?

– Звісно. Все було дуже смачним – поцілувала матір в знак подяки.

– Не будь довго, щоб я не хвилювалась.

– Та куди я можу подітись надовго? Тут вибір не такий вже й великий.

  Коли Злата йшла стежкою, то знову наткнулась, як їй здалось, на того ж птаха, який переслідував вранці. Дивне відчуття, яке ніби тягнуло її до лісу не відпускало відколи його побачила. Я тобі сподобалась? Часто підглядаєш за людьми? Вона пішла слідом за пернатим, який влетів до лісу. Він час від часу зупинявся на гіллі одного з дерев, ніби очікуючи саме на неї.

  Я думаю нічого поганого не станеться, якщо трохи прогуляюсь околицями лісу, головне далеко не заходити – міркувала дівчина. Їй стало цікаво куди заведе її ця наполеглива пташка. А потім вона просто намагалась наздогнати її, щоб зробити ескіз у своєму альбомі. Її чорне пір’я переливалось на сонці та вабило за собою.

  В лісі було неймовірно красиво. Свіже повітря, співи птахів і вітерець, який бавився листочками дерев, здавалось, що ліс співає. Навкруги буяла зелень і повзала комашня. Стовбури дерев тягнулись до самого неба, купаючись у променях літнього сонця. Вона натрапила на лісові сунички, які із задоволенням скуштувала. Брела лісовими стежками й не могла очей відвести від краси, яка відкривалась перед нею. Доносився приємний аромат трав і квітів, а ще грибів і запрілого листя. Злата раз у раз зупинялась і відкривала свій альбом, виводячи в ньому лінію за лінією. На своєму шляху натрапляла на якісь невеликі пагорби й навіть підземні ходи. Наскільки захопилась переслідуванням птаха, що пізно помітила, що ліс довкола ставав більш щільним.

 Стоп! Я що надто далеко забрела? –  спохватилась дівчина. Але ж я йшла всього декілька хвилин. Чи мені тільки так здалось? І куди тепер? Навкруги все однакове: дерева, зелень. Так головне не впадати в паніку, я точно не могла далеко зайти. Це все та дивна птаха, всім своїм нутром чула, що нічого доброго вона мені не принесе. Не помилилась. І де ж ти тепер? Правильно завела мене у ліс, а сама злиняла. Дякую, я в захваті. Вперше заблукала у лісі і якщо не повернусь до вечері, мама почне бити на сполох, а їй не можна хвилюватись. Найдбайливіша донька у світі. Я мушу найти дорогу назад. Ну де ти крилате опудало? Пора провести мене додому. Вона витягла чорне пір’я з кишені своїх штанів.

 В лісі почало сіріти, адже густі крони дерев закривали сонце і не впускали його проміння навіть вдень. В лісі ставало моторошно. Можливо люди, які виросли неподалік нормально сприймали вечірній ліс, та бурхлива фантазія дівчини й образи з її снів – вимальовували не найкращі перспективи. Її лякав кожен шерех, кожен звук раптово зламаної гілки чи вітру, який шумів у кронах дерев.

 Що ж я накоїла? Як повернутись? Правильно тепер сідай і плач. Дурепа. З очей мимоволі скотилась сльоза. Вона намагалась тримати себе в руках, та раніше не потрапляла у подібні ситуації. Здавалось, що повітря навколо згущувалось, пульсувало від її страху, який з кожною новою секундою тільки зростав. Вона спробувала знайти стежку, якою прийшла, та марно. Пригадала, що потрібно знайти струмок або річку і йти вниз за течією. Струмок виведе до річки, а річка — до людей. Та здавалось, що намагаючись відшукати воду – заходила тільки глибше в ліс.

– Ти заблукала? – почула приємний чоловічий голос позаду себе.