Тіні минулого

Частина 4. Правда, до якої була не готовою

 Сни, які бачила цієї ночі – трохи засмутили, адже зрозуміла, що надто швидко почала радіти. Вони були не приємними, та дівчина не відчувала загрози своєму життю, була наче у кіно і бачила все зі сторони, а у жахіттях, в яких був присутній моторошний голос – відчувала все на собі. З таким розкладом ще можна було миритись.

 Допомагаючи матері по господарству, помітила на одній з яблунь у саду до болю знайомого птаха. Це вже починало лякати. Здавалось, він слідував за нею де б вона не пішла. Розповіді Єремії підігрівали цікавість і мимоволі вона починала вірити у те, що чула від нього.

– На що ти дивишся? – поцікавилась мама, намагаючись прослідкувати за поглядом доньки.

– В мене склалось враження, що цей птах, – вказала рукою в сторону яблуні на якій він сидів – мене переслідує. Я вже бачила його декілька разів.

– Не накручуй себе, птах, мабуть, інший, просто зовні схожий. Або він має гніздо неподалік.

– Можливо ти маєш рацію.

 По обіді вирішила знову прийти до лісу, в надії зустрітись з Єремією і прояснити ситуацію. Сьогодні їй було доволі моторошно знаходитись у цьому місці, та хлопець запав їй в душу. Вона не розглядала його як потенційного кавалера, та почала сприймати як друга. Їх невимушене і трохи дивне спілкування підігрівало цікавість до його персони. Злату завжди притягували трохи дивакуваті люди, серед її друзів було багато зі своїми тарганами в голові. Тому його дивну поведінку сприймала як належне. Їй подобалось дізнаватись щось нове, а цей хлопець вмів здивувати. Вона знову крутила чорну пір’їну у своїх пальцях.

– Ти прийшла? – трохи здивовано пролунав голос Єремії позаду.

– Як мені навчити тебе не підкрадатись – посміхнулась дівчина. – Після вчорашнього – хвилювалась, місця собі не знаходила. Що тебе так налякало? Розкажеш, чи знову будеш говорити загадками?

– Викинь нарешті ту пір’їну – скомандував Єремія, на що дівчина не стала сперечатись і випустила її зі своїх рук. – Злато, мені надзвичайно приємно з тобою спілкуватись, та нам слід припинити. Тобі небезпечно знаходитись поряд. Не приходи більше до лісу, будь ласка.

– Так, не піде. Я маю право знати, що вчора сталось і після того сама вирішуватиму чи варто продовжувати наше спілкування – обурювалась Злата несподіваною заявою.

– Ти єдина людина яка бачить і чує мене за останні вісімдесят років. – Проговорив Єремія, відкриваючи їй свою правду без прикрас і ліричних відступів, з надією налякати та вселити страх до цього місця.

– А ти жартівник, довго думав, щоб таке вигадати? Якщо не хочеш спілкуватись, просто йди й більше не приходь, але я все одно буду сюди навідуватись, хочеш ти цього, чи ні. Мене як магнітом тягне до цього моторошного лісу і я не можу цьому опиратись. Куди б я не йшла – завжди опиняюсь поблизу.

– Послухай мене, я не жартую. Хіба тебе не дивує чому я завжди вештаюсь у військовій формі другої світової війни, чому про мене ніхто не чув? Ти ж знаєш, що в околицях лісу є тільки одна хата і вона не моя.

– Ти дурень,  хочеш, щоб я повірила, що ти привид, чи дух солдата? – обурилась дівчина несподіваній заяві, яка схожа була більше на глузування.

– Спробуй до мене доторкнутись і зможеш в цьому переконатись – спокійно простягнув свою руку.

– Ти думаєш мені раніше доводилось торкатись духа і я маю з чим порівняти? – зіронізувала Злата, дивлячись на нього широко розплющеними очима.

– Чому ти не спробуєш, якщо не боїшся і не віриш моїм словам?

– Я не боюсь, чекаю, коли ти почнеш заходитись сміхом, побачивши, що я тобі вірю.

– Зрозумій, це не забавки, тобі дійсно небезпечно знаходитись поруч – намагався донести до неї всю складність ситуації, в яку потрапили разом, не очікуючи такого повороту.

– І чому ти так вирішив? Можеш з мене висмоктати життєву силу чи енергію? – з легкою іронічною посмішкою на вустах, чекала наступних не надто переконливих аргументів.

– Ти далі жартуєш. Особисто я тобі не нашкоджу, та істота, яка полює на мене – може скривдити, або й гірше.

– Хто на тебе полює, Єреміє? – перестала посміхатись Злата.

– Повір, ти не хочеш цього знати, просто тримайся від мене якомога далі.

– Ну все, годі. Я додому. Набридло спілкуватись зі мною – просто скажи, навіщо вигадувати все це божевілля. Тепер я думаю, що тобі дійсно потрібно лікуватись.

– Але ти так і не наважилась до мене доторкнутись – констатував хлопець.

– Йди до біса, бовдуре – обурилась ще більше.

 Злата демонстративно розвернулась і побігла трохи далі від лісу. Насправді вона вже мимоволі почала вірити його словам, об'єднуючи всі факти в єдине ціле. Та доторкнутись – не наважувалась, не хотіла, щоб це виявилось правдою, адже тоді б усвідомила наскільки нещасною виявиться душа цього милого хлопця. Всі ці роки він не міг ні з ким поговорити, не мав можливості попрощатись зі своїми рідними, повернутись додому. Чому ж саме я змогла його побачити? Можливо вся справа у дідусевій сестрі. Якщо вона мала дар і могла бачити те, чого не бачили інші – чи могла успадкувати цей дар я? Ці дивні сни, напади страху? Що не так зі мною? – роздумувала дівчина. Я повинна більше дізнатись про свою родичку. Та кого можна розпитати, хто може бути в курсі? Костя надто молодий, щоб щось знати.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше