Частина 6. Екскурс в минуле

 Наступного дня дівчина з нетерпінням очікувала, коли можна буде піти до сусідки, яка познайомить її зі старенькою Євою. Вона покладала чималі надії на цю зустріч. Не могла людина, яка прожила у цьому місці все своє життя нічого не чути про її тітку і тим паче про військові дії, які відбувались у минулому. Вона прихопила свій альбом, який закинула у невеличку сумку і вийшла з кімнати.

 Матір саме поралась на кухні. Злата дивилась на зосереджену жінку і розуміла, що все зробила правильно. Стан матері значно покращився, серце вже не турбувало. Свіже повітря пішло на користь, а земля на якій виросла, здавалось, наповнювала життєвою силою та енергією. На обличчі жінки сяяв свіжий рум’янець. Хоч для Злати це повернення стало доволі моторошним, вона готова була це витримати, якщо плата за здоров’я матері була такою.

 Єва Дем’янівна гостинно прийняла дівчину у своєму затишному будиночку. Інтер'єр її житла виявився доволі колоритним. На покутті висіли ікони, прикрашені рушниками та ароматними травами, над дверима та вікнами оселі також красувались вишиті рушники. Художній розпис стін, як пояснила їй старенька, служив не тільки окрасою, а й сильним оберегом. Розфарбованими були не тільки стіни, а й старенька піч. Розмаїття глиняного посуду доповнювало усю картину. Здавалось, що  потрапила до музею української культури. Ця затишна хатина була справжнісіньким скарбом та віддзеркаленням минулого. Складалось враження, що ти перенісся у часі й тобі прочинилась таємнича завіса життя наших предків.

– Якби ви попередили мене заздалегідь, я б щось для тебе приготувала – усміхнулась старенька.

– Дуже вам дякую за турботу та я саме поснідала. Не відмовлюсь від чашечки чаю. Якщо дозволите, можу все зробити сама. Я, Злата, ми з матір’ю нещодавно поселились у будинку її батьків неподалік.

– Я знаю хто ти, Марина розповідала, по селі такі новини швидко розходяться – вони попрямували до кухні, де й продовжили свою бесіду. 

Злата допомогла приготувати чай.

– Про що ти хочеш дізнатись? – присіла жінка у крісло і вказала на місце поруч.

Дівчина поставила чашки на невеличкий дерев'яний столик.

– Ви знали мого дідуся? – з цікавістю запитала, надпиваючи чай зі своєї чашки.

– Звісно, він був хорошою людиною, хто його не знав – посміхнулась жінка. – Орест не відмовляв у допомозі тому, хто дійсно цього потребував. Про нього добре відзивались за життя та й зараз згадують із посмішкою на обличчі. Він часто розповідав про тебе і любив більше за життя.

– Мій дідусь був чудовою людиною, подарував безліч прекрасних спогадів, які до сьогодні зігрівають моє серце. Найкращі й найдорожчі спогади з мого дитинства належать йому. – А про його сестру вам щось відомо?

– Чому тебе цікавить саме її доля? – з цікавістю глянула на дівчину.

– Просто я знайшла її фото у сімейному альбомі, мамі нічого про те, як склалась її доля невідомо, дідусь чомусь був неговірким на цю тему.

– Звісно, дідусь не хотів про неї згадувати. Коли рідна для тебе людина несе за собою тільки біль і нещастя – цим не хочеться вихвалятись. Вона мала дар, яким могла допомагати людям, та натомість обрала іншу сторону. Своє вміння використовувала, щоб шкодити. За її допомогою і порадами звертались погані люди, які бажали принести нещастя іншим. Та так було не одразу. В молоді роки Марта була надзвичайно милою дівчиною, добре розбиралась в травах. Що її так поміняло – ніхто не знав.

– Вона жила у цьому селі?

– Так, цю хату до сьогодні обходять стороною, вона б могла належати тобі, адже у Марти не було своїх дітей, та дідусь вирішив за краще, щоб вона пустувала.

– А де знаходиться та хата? – У Злати появилась надія більше дізнатись про події, які спонукали її тітку стати на сторону зла.

– Я зможу тобі показати та не думаю, що твій дідусь був би радий цьому, та тобі вирішувати.

– Дякую, я б хотіла просто подивитись. А можна у вас ще дещо запитати?

– Звісно запитуй, якщо зможу допомогти, то буду тільки рада.

– Я прогулювалась по лісі й встигла помітити що в ньому на диво тихо. Не чути птахів чи навіть вітру – дівчина спробувала схитрувати й зайти здалеку, адже прийти та одразу запитати «Чи не мешкає зло у вашому лісі?» – було трохи неправильно. Можна виставити себе не в найкращому світлі.

– Старожили вірили й знали напевно, що у тому лісі жило зло. Я не хочу тебе налякати, та краще не ходи туди, саме після однієї з таких прогулянок –  Марта кардинально змінилась. Навіть зараз місцеві намагаються минати те місце і ніколи не заходять до лісу з настанням сутінок. Говорили, що на тому місці раніше поклонялись богам і приносили криваві жертви. Неодноразово там відбувались моторошні події. Та й трагедія з хлопчаками...

– Яка трагедія? – не змогла стримати цікавості дівчина.

– Ти, мабуть, ще не знайома з нашим новим лісничим? – глянула на дівчину.

– Ми вже встигли познайомитись з Костею. Приємний молодий чоловік.

– Він не розповідав про свого молодшого брата?

– В нього є брат? – округлила від здивування очі.

– Був. – Виправила її старенька. – В селі хлопчаки полюбляли ходити на раки, зараз цей промисел не такий популярний як раніше. Чекали коли стемніє, брали ліхтарики й ходили по струмку, підсвічуючи воду. Всі тутешні знали в яку частину лісу краще не заходити, та брат Кості Дем’ян разом з другом Вадимом не послухались, вирішили, що там улов буде багатшим і вони зможуть похизуватись перед іншими хлопцями. І важко за це поплатились. Тієї ночі Дем’ян не повернувся, а інший хлопець був настільки наляканим, що не міг вимовити й слова. Хлопчика шукали всім селом та так і не знайшли. Ніхто не знає що тоді трапилось. Його друг переконував, що зіткнулись у лісі зі злом, яке переслідувало їх, а коли наздогнало Дем'яна – забрало його з собою. Звісно, хлопцеві ніхто не повірив, списуючи на бурхливу дитячу уяву і стрес, який пережив. Малого намагались переконати, що то міг бути дикий звір, та він твердо стояв на своєму.