Частина 21. Будинок із "сюрпризом"

 Після пробудження Кості, минуло вже декілька днів. Його досі утримували у лікарні й намагались вияснити причину раптового нездужання, і такого ж несподіваного пробудження. Не міг він озвучити лікарям правду, адже його б відправили на лікування у спеціалізовані заклади, тому терпляче очікував, коли проведуть усі необхідні тести й дозволять повернутись додому. Дем'ян усі ці дні жив у Вадима і тепер готовий був зустрітись зі своїми батьками, яких спробував підготувати до майбутньої зустрічі його брат.

– У мене для вас важлива новина – посміхаючись дивився на щасливих батьків.

– Ти одружуєшся? – не дала договорити матір, озвучуючи свій здогад.

– Мамо! Я ще надто молодий, щоб підписатись на добровільне рабство – розсміявся хлопець. – Я тільки очухався, а ти вже хочеш мене оженити.

– Ти невиправний – сміялись разом з ним батьки, які були щасливими від того, що їх син вже жартує.

– Насправді, я про інше. Новина не менш приємна. Я повертався до села, де ми жили раніше.

– Навіщо, синку? Цим ти не повернеш брата, а тільки розтривожиш своє серце – дбайливо погладила його по голові мама.

– Потрібно позбутись цієї нав'язливої ідеї й припинити повертатись у минуле, жити далі. Ми всі його любили, та пройшло багато часу – з сумом констатував батько.

– Я його знайшов – ошелешив своєю несподіваною заявою.

– Кого знайшов? – не могли зрозуміти, що він має на увазі.

– Дем'ян живий. Увесь цей час він був у тому клятому лісі.

Батьки переглянулись між собою і злякались, що його стан не пройшов безслідно, що марить.

– Синку, все добре, це був просто сон. Інколи таке буває. Лікарі нас попереджали, що можлива така реакція на стрес, який пережив твій організм.

– Я серйозно, Дем'ян тут і це може підтвердити Вадим, у якого він проживав поки я був непритомний.

– Костя, це вже не смішно – зі сльозами на очах прошепотіла мама. – Ти нас лякаєш.

Батьки обернулись на звук прочинених дверей з надією, що це лікар, та побачили, як до палати увійшов молодий хлопець з явною схожістю з їх сином.

– Пробачте, я не хотів… - Та він не встиг договорити. Почувши його голос, матір кинулась до хлопця і міцно пригорнула до свого серця. Все в ньому виказувало сина, якого втратила багато років тому. Для неї він зовсім не змінився і залишився тим маленьким хлопчиком, якого в неї відібрали в далекому минулому. Не могла повірити, що доля повернула їй обох синів. У свої обійми жінка вкладала всю материнську любов, якою був обділений усі ці довгі роки. Важко було пробачити собі те, що жила далі, не знаючи, що її син там зовсім один.

– Батько досі стояв як вкопаний, неспроможний повірити всьому, що відбувалось у цій палаті. – Але як? Де ти був увесь цей час? Він стримував свої емоції, щоб впевнитись в правдивості сказаного, хоч і без зайвих доказів бачив в цьому хлопцеві свого втраченого сина. Трохи повагавшись, в слід за дружиною, міцно пригорнув до себе і зі сльозами на очах дивився у ці блакитні очі.

 Дем'ян, який досі вагався, чи потрібно повертатись у їх життя після скількох років, впевнився, що помилявся й у батьків досі залишились теплі почуття до нього. Зрозумів, що його повернення стало справжньою приємною несподіванкою, яка ощасливила його рідних і самого хлопця, який мріяв про такий розвиток подій з самого початку. Він хотів вірити, що вони його не забули й зможуть прийняти у свою сім'ю.

 Костя, побачив мамине щасливе обличчя, яке сяяло від щастя та очі наповнені любов'ю. Сім'я знову була у повному складі. Заради цього варто було боротись і здолати усі труднощі. Він міцно стискав амулет у своїх долонях, щоб ще раз переконатись, що все це реальне і ніяк не пов'язане з ілюзіями. За останній час, багато чого побачив і дізнався, у що б ніколи не повірив раніше. Та вірив, що знайде сили жити далі, тим паче, що був не один.

 Злата повернулась до села, даючи можливість батькам Кості сповна насолодитись поверненням обох синів. Вона вперше за довгий час знову взяла в руки олівець. Випадково натрапила на портрет Єремії, який намалювала після їх знайомства. Вдивлялась у ці виразні очі й з гіркотою усвідомлювала, що більше його не побачить. Пройшло ще зовсім небагато часу після їх прощання, а в душі щось щеміло. Вірила, що він віднайшов свій шлях і зараз щасливий. Що отримав те, на що заслуговувала його світла душа. 

 Вранці, Злата попрохала матір допомогти їй з будинком Марти, який вирішила привести до ладу. Не хотілось, щоб він надалі наводив жах на мешканців села. Вважала, що коли зайнятись його облаштуванням, поступово, люди звикнуть з думкою, що нічого жахливого в ньому нема. Та Дарія по незрозумілій їй причині, не поспішала переступати його поріг. Дівчині здалось, що її матір й сама вірила чуткам, які кружляли навколо хатини. І це трохи засмучувало, адже знайомство з Мартою, допомогло побачити, якою насправді була ця жінка. Вона виявилась заручницею випадкових обставин. Та справжню причину свого небажання переступати поріг Мартиного дому, Дарія майстерно приховувала від своєї доньки. І на додаток, суворо заборонила туди повертатись.

– Пробач, доню, та я наполягаю, щоб ти за жодних обставин не переступала поріг тієї хати. Просто забудь і викинь її з голови. Вона ніколи не належала нашій родині й зокрема, Марті.

 Дівчина змовчала, що вже бувала там, щоб ще більше не хвилювати розтривожену матір.