Розділ 15

Коли розплющую очі, відчуваю, що до мокрої спини прилипла сорочка. По тілу пробігся холодок. Серце вискакувало з грудей, як після плідного фізичного навантаження. Повітря досі бракувало. Це був сон. Це не була реальність. То що з цього всього було реальним?

Піднімаю голову з подушки і бачу доктора Горна, який робить якісь записи. Чорт!

— Міс Клінтон, як ви почуваєтеся?

Сучий ти син.

Коли я продовжую мовчати, він говорить:

— Перолл про вас потурбується, а тоді ми організуємо вам зустріч зі спеціалістом. Я вірю, що вам стане краще.

А я думала, що лікарі не віряни. 

Чоловік виходить. Я відкидаюся на подушку й не дивлюся на медичну сестру, яка розказує про якісь псевдоважливі речі. Вона дає мені прийняти якісь ліки й виходить. А я продовжую дивитися на білу стелю. Кожен м’яз у тілі досить болить. Хочеться встати, та навіть страшно уявити, як це зробити. Я пришла до тями ще вчора. Чому моєї матері досі немає тут? Їй настільки начхати? Вона звикла, що в її житті всю роботу роблять за неї, тому й переклала відповідальність за піклування за своєю дитиною на лікарів? Чи варто мені сказати правду? Правду-правду? Правду з самого початку й до кінця? Але кому настільки можна відкритися, щоб довірити цю правду? 

Піднімаюся на лікті й легенько проводжу подушечками пальців по бинту, під яким мають бути шрами. Не можу точно пригадати місця порізів, та на дотик це все нагадує величезний свіжий опік. 

Перолл заходить, коли я продовжую чіпати руку. Вона ставить тацю з їжею на стіл, а тоді підходить до мене.

— Зараз я підніму тобі спинку й поставлю підставку. 

— Я хочу встати.

Вона перехоплює мій погляд.

— Ти певна, що тобі це під силу зараз?

Я не певна, що зможу повністю випрямити руку над головою.

— Так. Я маю спробувати, — я хочу мати змогу пісяти самостійно.

Помічаю, що її не задовольняє моя відповідь, та все ж жінка допомагає мені спочатку сісти в ліжку. Тіло взагалі не слухається, а ноги так важко підіймати. Вони як ватяні.

— Якщо ти передумала, ми спробуємо пізніше. Не варто нікуди поспішати.

Може, це тобі не варто.

— Ні, я встану. 

Повертаюся на дев’яносто градусів і звішую ноги з ліжка. Мої кінцівки мене підведуть, як і кожного разу, коли я покладаю на них хоч якісь надії, окрім того художнього конкурсу, де мої руки всіх здивували.

Перолл приготувалася ловити моє тіло, якщо воно все ж вирішить відмовити мені. Та я хапаюся за її плечі й переношу вагу тіла на ноги. На диво, вони навіть не підкосилися. 

— Ти молодець. 

Я роблю крок й зустрічаю погляд її широко відкритих зеленуватих очей з густим шаром туші. Вона посміхається мені й легенько киває, чомусь від цього жесту грудьми розливається тепло. Мені почало здаватися, що вона щиро зраділа за мене.

Жінка проводить мене до столу, а коли я сідаю, пересвідчується, що я достатньо добре себе почуваю для такого навантаження. Вона ставить поряд маленький пластиковий стаканчик з пігулками, які треба прийняти після їжі.

— Я вже питала за відвідування… хтось… моїй матері повідомили, що я отямилася?

— Звичайно, — Перолл вже збиралася виходити, та затрималася біля дверей.

— Тоді чому її досі тут немає? 

Жінка зітхає.

— Лікар Горн порадив обмежити твої соціальні контакти, поки не пересвідчиться, що… що з тобою все добре. Твоїм родичам дозволяли навідувати тебе, поки ти спала. Але зараз, враховуючи обставини…

Я лише хмикаю.

— То я ув’язнена у вашому психдиспансері?

Бачу, як піднімаються куточки її брів. 

— Ти надто максималізуєш це, Хедлі. Тут дійсно ніхто не бажає тобі зла.

Коли я пропускаю ці слова, вона продовжує.

— Ні, ти не ув’язнена, ти можеш вільно пересуватися. І, ні, ти не в психіатричному відділенні. Твої батьки не погодилися відразу переправити тебе туди, хоча в подібних випадках це так і робиться. Тому після сніданку у тебе зустріч з психотерапевтом. Покличеш мене, коли поїси.

Перолл виходить, а я голосно зітхаю.

Чи повинна я бути вдячною “батькам”, які не закрили мене до психіатрії відразу?!

Апетит розігрався не на жарт, хоча думала, що їсти не хотітиметься взагалі. Я прийняла пігулки і запила їх великою кількістю води, та поки не стала кликати медсестру. Натомість пішла до інших дверей, і це точно виявилася невеличка ванна кімната, що містила в собі туалет, душ та раковину з білим рушником. Мабуть, було б непогано прийняти душ, але відкидаю цю думку десь в районі туалетного сміттєвого відра й повертаюся до палати.

Заради цікавості відкриваю велику шухляду комода білого кольору й бачу там одяг. Не задумуючись, витягаю які великі флісові штани пісочного кольору й таке ж лавандове худі. Хотілося заховатися в цьому одязі від зовнішнього світу. Мати свою мушлю.