— Ми не можемо зустрічатися поза нашими сеансами, — каже Ерлі, але мене це геть не зупиняє.
— Тоді чому я знаю, якого кольору скатертина на твоєму кухонному столі?
Жінка зітхає.
— Це було непрофесійно з моєї сторони. Моя помилка, — її голос затихає. — Ти потребувала допомоги і я по-людськи її надала.
— Тепер я знову потребую допомо-оги! — з благанням протягнула я. Чому не можна просто погодитися? Навіщо все ускладнювати?
— Ти просиш мене приїхати на твій шопінг. Це не та надзвичайна ситуація, де мені варто втручатися.
— Ерлі… ну, будь ласка! Ти сказала моїй матері, що я готова до школи, а я ніфіга не готова, тому це твоя відповідальність.
Алекс скоса зиркнув у мою сторону.
— Ти намагаєшся маніпулювати моїми почуттями, Хелен.
— Можливо.
— Це твердження, а не питання.
Мої очі самовільно пускаються під лоба.
— Я хочу мати поряд людину, з якою мені буде комфортно. Тим паче тобі треба оцінити мою поведінку в громадських місцях, а це уже має зацікавити тебе з професійної точки зору. Можемо перенести наш сеанс з наступного тижня на сьогодні?
— Твоя мама поряд?
— Ні! — надто голосно заперечую, а тоді стишую тон. — В тому і прикол, що вона навіть не спромоглася бути зараз поряд. Натомість підіслала до мене, — я кинула поглядом трохи правіше від себе, — свою довірену особу, яка не має геть ніяких фільтрів на язиці.
Я ще помічаю, як зсуваються брови Алекса та швидко повертаюся до свого вікна.
— Мене точно позбавлять ліцензії через тебе, — знову зітхає Ерлі, коли одночасно з цим чується бурчання по праву руку.
— Ти ж знаєш, що обговорювати людину в її присутності як мінімум не етично?
— А поводитися, як козел, це етично? — прикриваю мікрофон телефона, щоб Ерлі цього не чула.
— Хелен?
— Так, я тут. Коли на тебе чекати?
— Через півгодини буду за адресою. Але у мене буде не більше як година. Сподіваюся, це дійсно важливо.
— Дякую, дякую, дякую!
Прибираю телефон від лиця і зустрічаю цей насуплений погляд карих очей.
— “Козел”? Ти сама покликала мене, і я прийшов. То чому я поводжуся, як козел?
— В цілому. Іноді. Дуже часто. Не в цій конкретній ситуації. Тут я дуже здивована, що ти погодився, бо мій тато не вважав магазини чоловічою справою і відправляв мене саму.
— Тобі б уже варто запам’ятати, що я не твій батько.
Точно не козел.
— Тобі б уже варто припинити говорити всілякі очевидні речі.
Таксі зупиняється, я оглядаюся в пошуках торгового центру, чи куди ми там їхали.
— Я буду озвучувати їх, поки ти не навчишся помічати цього сама. До речі, ми приїхали.
Я ненавиділа величезні торгові центри Гамбурга, ба більше я ненавиділа весь центральний район Гамбурга, тому рідко виїздила зі свого портового району. Норвіч не був таким громіздким, та Алекс привів мене саме до найбільшого закладу в цьому місті.
— Я не знаю, що тобі треба, тому тут ти зможеш знайти, що завгодно.
— Я сама не знаю, що мені треба, — обдивляюся величезні вікна. — Мамині дизайнери, чи хто там готував мені кімнату, звісно, постаралися, та у мене немає жодних практичних речей. У мене не вкладається це в голові… — тру скроні, наче це допоможе мені сконцентруватися й відірватися від тієї хвилі думок, що уже повністю поглинула мене.
Трохи більш як два тижні тому я ще безтурботно жила своїм життям, поверталася до свого дому, сварилася зі своїм татком, а потім усе це сталося, і просто… Тепер мені треба вибирати зошити і ручки, щоб піти в чужу школу в чужому місті чужої країни, проживаючи чуже життя.
— Агнет сказала, в яку школу влаштувала тебе? — Алекс вириває мене з безсенсовних роздумів.
— У мене є якийсь лист з рекомендаціями, чи що це… — плескаю по кишенях, поки не знаходжу той видрук та простягаю йому. — Це, часом, не твоя школа?
Будь ласка, скажи “так”!
Він уважно вивчає текст на папері, а тоді надто голосно хмикає.
— Агнет відправила тебе до єдиної католицької школи в цьому місті.
— WAS?! — що, бляха?! — Яка нафіг католицька школа? Вона ще думає, що потрапить у рай після всього, що зробила?!
Алекс ледь стримує посмішку.
— Твоя мама досить жорстока.
Я різко зупиняюся й повертаюся, щоб дивитися йому в лице.
— Це з чого такі висновки? З того, що вона наймає людей, щоб викрасти власну доньку, дає їй нову особистість, фальсифікує смерть, чи направляє до єдиної, бляха, католицької школи у цьому чортовому місті?!
Алекс мовчить, але його брови так і просяться полізти вище.
#2899 в Молодіжна проза
#9662 в Любовні романи
#3842 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 13.04.2024