Ми з Сем не говорили майже весь урок, поки на кінець вона не глянула в сторону мого колишнього місця.
— Схоже на те, що ми тепер будемо сидіти разом.
Я стенаю плечима, бо думала про це весь урок.
— Якщо у цій школі не можна нікого вбивати, то і біля Ільси мені сідати не варто.
Після дзвінка Сем з блискавичною швидкістю збирає свої речі, але не чекає на мене. Коли я підводжуся, Олівія вже стоїть поряд. Вона поправляє свою картату спідницю і терпляче чекає, поки я гляну не неї.
— Вийшло досить негарно, — тихо вимовляє вона і заправляє волосся за вуха.
Дівчина вища за мене лише на кілька дюймів, але мені все одно доводиться задирати голову.
— Чому ти відразу не сказала, що це місце чиєсь?
— Джину відстороняли на цілий тиждень, але вона чомусь вийшла раніше. Я думала, що матиму час попередити тебе.
Я мовчу, тому Олівія продовжує:
— Ти була такою розгубленою, коли вперше зайшла у клас, тому мені захотілося тобі допомогти, бо тоді ніхто не знав, що ти можеш привселюдно послати Люсі Крейг і змусити Ільсу Хоуст просити вибачення під запис.
Стримую посмішку.
— Тобто аби ти це знала, не стала б мені допомагати?
Олівія розводить руками.
— Я не хочу брати участь у безглуздих суперечках. Марна трата ресурсів.
— Для мене все це має трохи більший сенс.
— Нехай буде так. Сподіваюся, ви з Джиною поладите.
Зітхаю і киваю до виходу:
— Не думаю, що ми так швидко поладимо, якщо я привселюдно послала її.
Олівія підморгує:
— Я вмовила її не гуглити твої слова.
Я не бачила ні Олівію, ні Джину до великої перерви, коли ми б мали зустрітися в їдальні. Не те щоб мені хотілося дружити з людиною, яка не вміє розмовляти, але мені чомусь важлива Олівія. Вона дуже комфортна, і це ніяк не пов’язано з моїми стосунками з її матір’ю. Досі не розумію, як я маю розказувати про свої почуття, коли там фігуруватиме донька моєї психотерапевтки.
Щойно заходжу в їдальню бачу потилицю Олівера. Він дивиться в сторону нашого столу, де наразі сиділа лише Олівія. Його плечі опускаюся, він хитає головою і розвертається до виходу. Якраз щоб наткнутися на мене.
— Олівере?
— Не зараз, Хедлі, — він легенько торкається мого плеча, щоб обійти мене, але я хапаю його за руку.
— Якого біса відбувається, ти мені поясниш?
Його світлі брови трохи підняті, а на очах наче збираються сльози. Водночас губи зціплені в тонку лінію, а через ніс голосно циркулює повітря. Тепер Олівер перехоплює мою кисть і відводить в сторону від потоку учнів.
— Я не можу зараз тебе бачити, бо я не готовий до чергової порції брехні, — шипить він.
Намагаюся знайти на його лиці хоч якісь ознаки жартів чи насмішок, що уже навчилася розрізняти у Алекса, та лише бачу, як Олівер з викликом дивиться мені прямісінько у вічі. Про яку брехню він говорить? У моєму житті вже треба уточнювати стосовно таких речей.
— Хто ти така, Хедлі Клінтон? І чому видаєш себе за мою подругу дитинства?
Кров відходить десь зовсім з мого тіла, і я лише відчуваю, як холоне кожна клітина. Він знає. Він щось — якщо не все — знає.
— Про що ти дізнався? — тихо запитую я і розглядаюся сторонами, щоб нас ніхто не підслуховував.
Олівер видає їдучу насмішку і хитає головою.
— Я сподівався, що ти все заперечуватимеш. А ти навіть… що тобі від мене потрібно?
— Це ти мене впізнав, не я, — припини це, Олівере!
— Востаннє я бачив Хелен шість років тому дитиною! Я обізнався, а ти мені підіграла. Навіщо?
— Боже, припини це! — ледь стримую крик я. Потім продовжую німецькою, щоб ніхто зайвий якщо і почує, то не зрозуміє. — Якщо ти хочеш ще раз це почути, то твоя Хелен Беккер і я (Боже, я це дійсно роблю) Хедлі Клінтон — це одна особа. І ось я перед тобою.
Олівер знімає окуляри і тисне на перенісся.
— Але моя Хелен Беккер померла, — шепоче він.
Бляха…
— Це складно пояснити… — видихаю я.
Ця розмова відібрала у мене всі сили. Але він знає правду, а це означає, що ким би він зараз не був, я повинна схилити його на свою сторону.
— Олівере… Почнімо з того, щоб ти прийняв мене як ту саму Хелен, що відбирала твої машинки, коли нам було по шість.
Олівер ледь хитає головою, не дивлячись на мене.
— Добре, тоді ти повинен дозволити мені… — я розстібаю два верхніх ґудзики його сорочки і оголяю ліве плече. — Ось це, — легенько торкаюся його шраму. — Це зробила я, коли нам було по вісім, бо ми вирішили погратися пістолетом твого батька.
Олівер прикриває повіки, його губи тремтять. У цю мить є лише я і він, і нікому з нас не заважає гамір їдальні в час пік. Він повертає сорочку на плече, а я застібаю ґудзики назад.
#2899 в Молодіжна проза
#9671 в Любовні романи
#3844 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 13.04.2024