Тіні нашого життя

Розділ 18

У переодягальні якогось магазину, я одягнула свою сукню з запАхом синього кольору з вільною, дещо розкльошеною юбкою. Також нафарбувала губи світло-рожевою помадою, а очі - тушшю. Алексові пощастило більше : йому не потрібно фарбуватися, а також він міг піти у шкільному костюмі, хоча одягнув "святкову" лавандову теніску.

Отже, увійшовши в той паб, я відразу побачила Ерлі. Вона засяяла в посмішці, побачивши нас. Ми привітали її, вручили орхідею, та невеличкий пакунок. Туди ми поклали кулон. Це срібна нотка з сапфіром. Потім жінка представила нас і запросила до столу. Це був круглий стіл. Справді, круглий стіл. Отже, біля мене сидить Ерлі в приголомшливій блакитній сукні. Вона завжди посміхалася і турбувалася за всіх . Поряд з нею - її чоловік Джош Майєр . Майже завжди обіймав Ерлі, а та ставала сором'язливою. А іноді цілував її у щічку. Це було мило. Після них сидять якісь чоловік і жінка. Можливо, то брат містера Майєра, адже вони схожі. А та руда тітонька, напевне, його жінка. Після них сидить малий. Років так тринадцяти. Не знаю чим, але він нагадував мені когось. І так дуже сильно. Але я ніяк не можу зрозуміти кого. Потім - Олівія. Вона сиділа в темно-зеленій сукні, оздобленій мереживом. І Алекс сидів між нами.

***

Приблизно через дві години ми стали членами їхньої сім'ї. Повністю дізналися дитинство Олівії та Естера (того тринадцятирічного хлопця). Той чоловік, справді, рідний брат Джоша, а тітонька - його жінка, ну, і Естер - син. Цей час ми провели в теплій бесіді, поки мати Естера не поставила питання:

-Хедлі, а ти як тут опинилася? - Хоч Ерлі казала, що я тут живу з мамою.

-Вибачте, в сенсі?- Мене це насторожило.

-в Англії. Ти ж з Німеччини, так?

-Так... Ерлі вже казала це. - Я намагалася говорити спокійно.

-Але ж ти тут недавно. - Я не розумію, що вона хоче від мене.

-До чого ви ведете? - Я запитала напряму.

-Я просто хотіла сказати, що твоя мама велична жінка. Не кожен на таке здатен. - Вона щось знає? Вона стовідсотково знає щось про моє попереднє життя. Може вона була знайома зі мною в Гамбурзі?

-Ти про що? - Ерлі помітила, як мені важко знайти слова.

-Тобто я хотіла сказати, - знову почала жінка, - що я пишаюся такими людьми, як твоя теперішня мама. - Теперішня? Я підняла на неї погляд. - Я багато чула про програму всиновлення дітей іншої національності.

Що?! Я не могла відвести від неї здивованого погляду.

-Хедлі, ти мене, мабуть, неправильно зрозуміла. Я хотіла сказати, що це нормально. Ти не винна, що опинилася в дитячому будинку.

-Я не була в дитячому будинку. - Прошипіла я. Алекс взяв мене за руку.

Не знаю чому, але мені згадалося, як в перший день я почула історію про дитбудинок від Алекса. Я відчула, як сльози підбираюся до очей, але зараз не можна плакати. Я згадала, як, співчуваючи, дивилася на мене Кері при першій зустрічі. Я зрозуміла чому. Так само, як і ця жінка. Я згадала, як з насмішкою Алекс розповідав про псевдомою біографію. Мені зробилося огидно. Я забрала свою руку.

Всі за столом спостерігали за нашою розмовою. Лише з різними емоціями. Її чоловікові було соромно за нетактовну поведінку своєї дружини. Їхній син не заглиблювався в це і просто їв. В Ерлі й Джоша переляк і здивування влилися в одну міміку на їхніх обличчям. Алекс турбувався за мене, аби я не зірвалася, не сказала зайвого, чи не розплакалась. Але це було марно. Олівія взагалі не зрозуміла, що тут відбувається. Вона не розуміла поведінку своєї тітоньки і моєї знервованості.

Тишу перервав сміх Естера. Він був нахилений і, явно, грався телефоном. Але цей сміх... Щось знову знайоме.

-Ти знову в телефоні?- Суворо мовила руда жінка і, забравши його, поклала телефон на стіл.

Я видихнула.

-Чим же я викликала у вас таку цікавість?- З натягнутою посмішкою заговорила я.

-Нічим. Я просто хотіла тебе...Підтримати.

-Принизити. - Відразу ствердила я. Алекс знову взяв мою руку, але я відразу забрала її. Він, не розуміючи, глянув на мене. - Ви хотіли тикнути мене носом у "факт", що я виросла в дитячому будинку? - Жінка мовчала. - Адже це так дивно, прожити сімнадцять років у одній країні, а потім переїхати в іншу? Для мене це також було несподіванкою. - Слова виливалися з моїх губ. Я більше не могла мовчати. - Але вам не здається, що моє життя, будь воно прожите в дитбудинку чи в сім'ї, вас ні в якому разі не обходить?

Мені було соромно за свою поведінку, але думаю, що вчинила правильно. Всі мовчали. Здається навіть Естер слухав нашу розмову.

-Вибач, Ерлі, я трішки зіпсувала тобі свято. Мені краще піти. - Я встала зі стільця. - Ще раз вітаю!

-Залишся. - Спокійно мовила жінка.

Я негативно помахала головою і сумно посміхнулася куточками губ.

-Вибач.- Я пішла з пабу.

Щойно вийшла надвір, мені стало легше. Я вдихнула свіжого повітря. Хотілося плакати, але я не дозволяла собі робити це. Більше було гніву на цю жінку, яка полізла надто далеко в моє життя. Адже це моє життя. Хоча мені все більше здається, що я живу чужим життям.



Emi Dell

Відредаговано: 14.04.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись