Тіні нашого життя

Розділ 3

Я сиджу в задушному залі очікування і розумію, що я в повній дупі. Хм, на що я надіялася? Так, зараз вийде та привітна дівчина і запитає: "А де та, що на Норидж летіти повинна? Знайшовся квиточок!".

Хлопець у сидінні напроти вже вкотре телефонує комусь, та ще жодного разу не починав розмову. А можливо, зараз чоловік, нервовий та сердитий, запитує в працівників аеропорту, чи не бачили вони тут світляву дівчину в рожевій сукні. Ті щось обговорять, а потім махнуть на зал очікування, типу, подивіться там. Він зайде сюди, прискіпливо обдивиться, і побачить мене, хоч як би я не ховалася за великим чоловіком ліворуч. Потім буде дуже багато скандалів, криків, можливо, він ще раз мене вдарить і посадить під домашній арешт.

За шість хвилин, що я сиджу в цьому кріслі, хлопець напроти безперестанно телефонує кудись. З надією знову приставляє телефон до вуха, а за дві секунди відбиває.

-Вона обіцяла приїхати.- Він каже це тремтячим голосом, дивлячись на екран телефону.- Вона мала бути тут уже як півгодини. Чому вона вимкнула телефон? - Тепер він глянув на мене. Навіщо він мені це сказав? Можливо, як пояснення, чи оправдання... Я хотіла сказати, що не знаю, чому вона вимкнула телефон, але хлопець знову почав говорити. - А я маю летіти. В мене ж робота... Я вже маю йти на реєстрацію... Її нема.- На ньому не було обличчя. Сірий піджак, сорочка в чорно-білу клітинку. В нього темно-карі очі, коротко підстрижене русяве волосся і м'які риси обличчя. Я бачила це лице. З таким же обличчям ходив Алекс в ті дні, коли вже втратив надію, але намагаєшся себе переконати, що все добре.

-Т-тобі в Норидж?- Наважилася я. Просто випадково.

-Угу...- Він піднявся, взяв велику спортивну сумку та пішов із зали очікування.

Я продовжую сидіти. Чому я сиджу?! Тому що не маю цього нахабства, щоб попросити його. Тому що втрачаю останній шанс.

Піднімаюся і біжу до виходу. Люди голосно обурюються, тут же не бігають, я сама не очікувала, що буду так бігти. Але я бігла за надією.

Серед людей не відразу знайшла його. Хлопець ішов до одного з віконець, де недавно була я. Обернувся на вхід, та не побачив там свою дівчину. Ще невпевненішою ходою пішов далі.

Наздоганяю його і легенько зачіпаю за плече. Хлопець зупиняється. Він секунду просто стоїть, а тоді різко обертається, щиро посміхаючись. Його очі відразу погасли, побачивши мене.

-Вибач...- Відразу говорю йому. Я вибачилася за ту секундну надію, що мимоволі посіяла в ньому.- В мене просто... Там довга історія. Мені дуже треба в Норидж. - Хелен, що ти несеш?- Квиток твоєї дівчини - це єдиний порятунок для мене...- Він дивився на мене, як на божевільну. Мені самій було дико соромно за цей вчинок.- Вибач, це мій останній шанс. Мені так соромно перед тобою... Але...

-Я йду здавати його. На подальшу долю цього квитка мені однаково.- я не знаю чому, але я відчувала свою провину за цю фразу.

Хлопець простояв у каси ще кілька хвилин, тоді відійшов. Я майже залізла в те віконечко. Дівчина сказала щось, типу :" Вам пощастило, з'явився квиточок". ТА НУ, СЕРЙОЗНО? Вона назвала ціну квитка. Вся моя радість вмить пропала. Я нервово перерахувала дванадцять євро, що залишилися від того хлопця Флори. Порившись у кишенях, знайшла там ще двадцять євро. Яка радість. Але це навіть не половина суми. На очах раптово зібрався шар сліз, лише не це. Я не хочу плакати, але коли вирачаєш надію, цей процес не контролюється. Я ще раз перерахувала тридцять два євро. Merde. Моя поїздка в Норидж знову накрилася дупою. Я обернулася до людей ззаду. Ніхто не дивився на мене зі співчуттям.

-Ей, каса з іншої сторони!- Грубо озвалася жінка ззаду.

-Я знаю.- Ледь мовила я.

Я не хотіла обертатися, щоб бачити цей погляд дівчини, яка не може сказати мені, щоб я йшла звідси, бо не маю грошей, через трудову етику. Але наполегливий погляд злої жінки попереду змусив мене оглянутися на касу.

Поряд стоїть хлопець у сорочці в клітинку. Він уже ховав в кишеню гаманець. Ні, так не буває...

Ми пройшли реєстрацію. Він не сказав мені жодного слова. Коли я трималася за рукав піджака, поки йшли, весь час дякувала йому. Більше розмов не було. Я дуже боялася загубитися, бо ж вперше була в аеропорту... Все ще тримаю його за рукав, мені так спокійніше. Я обернулася на натовп. Там прощається пара. Вона має летіти. Йти не хочеться взагалі. Він вже відштовхує її. Щось говорять один одному. Поцілунок. Аеропорти бачать більше щирих поцілунків, ніж церкви. Багато людей таких як я: розгублені, налякані. Тут мало щасливих. В натовпі бачу чоловіка з русявим волоссям у сірому светрі. Він пробирається крізь людей ближче до контролерів. Шукає когось у натовпі. Він шукає мене. Я встигла.

Стаю поперед хлопця, загороджуючи ним себе. Притискаюся до нього, щоб заховатися.

-Я, напевне, вже холостяк, але це не привід мене тіскати незнайомим божевільним дівчатам.

-Почекакй, будь ласка. - Вимовляю я, боячись виглянути на тата.

-Мені не комфортно.- Зауважив хлопець.

-Мені також. Подивись, там русявий чоловік у сірому светрі ще є?

-Ти зараз серйозно? Знаєш, скільки там русявих чоловіків у сірих светрах?- Його мова залишилася холодною. Якщо тобі так пофіг на мене, то чому ж ти виручив мене?



Emi Dell

Відредаговано: 14.04.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись