Тіні незабутих предків

1 глава. Повернення

 

Присвячую своїм безтурботним шкільним рокам, друзям, які пішли б зі мною погостювати до Сатани (або ж на урок української мови) і ЗНО з математики, яке я так і не склала

 

Робота любительська. Я не претендую на письменницький бізнес. Всім миру! Слава Україні!

 

 

 

 

 

 

 

Глава 1

                                                             (Усі події в книзі – вигадані)

Квітень, 2021 рік

 — Там дежа, там дежа, там дежавю,  — лунало з програвача машини, за кермом якої сиділа я. - Сон, або я бачу сон наяву.

Я пильно стежила за дорогою, не підспівуючи пісні, яку вже більше ніж рік вважала  улюбленою. Була повністю зануреною у свої думки і переживання: я поверталась туди, куди б дорогу варто забути і до тих, хто не зрадіє моєму поверненню.

 — А зараз на радіо «Мелодія ФМ» невелика рекламна пау… -—натиснула кнопку «Вимкнути». Мене роздратував приємний голос ведучої, бо заважав чути свій, внутрішній.

«І як же мені вибратись з цього земного пекла?»  — запитала сама в себе я.

Вчора ввечері на мою електронну скриньку прийшло анонімне  письмо. Лаконічно, хтось під псевдонімом «yarus@gmail.com»  написав: «Сьогодні померла бабуся Меланка. Завтра похорон. Якщо ти не дуже зайнята – приїдь».

Звичайно, я не могла відмовитись провести бабусю Меланку в останню путь. Зразу нахлинули давні спогади і все, що прийшлось пережити. Здавалося, минуло вже 5 років, а спогади все ще літають у пам’яті. Зараз мені 21, я тільки влаштувалась на хорошу професію, змогла забезпечити себе усім – орендою квартири у Львові і машиною на 20-ліття. Але не пройшло й дня, коли я не роздумувала про своє минуле. Постійні думки, типу «А що було б?», «А якби ми вчинили так?», «Чому ми це не зробили?» не дозволяли мені спокійно заснути.

 Я прочитала багато психологічних книг. Дуже багато книг. Психологи стверджують, що мріяти про неможливе майбутнє – це те ж саме, що постійно ностальгувати. А якщо думати про одне і друге одночасно? Відповіді в мене не було.

Зібравши ще вчора ввечері усі необхідні речі, я крокувала своїм коридором і одночасно набирала номер телефону матері, аби попередити, що саме після 5 років я повертаюсь у Звенигородку – велике село поблизу Карпатських гір, у якому я виросла.

 — Чому попереджаєш лиш сьогодні?  —  почувся голос мами у телефоні.
 — Лише вчора дізналась про її смерть. До речі, чомусь стало відомо мені про це не від тебе.
 — Матір не знала, що мені відповісти. Сказала, що чекатиме вже біля церкви і побажала щасливої дороги. Я видихнула.

Дорогу до Звенигородки я знала дуже добре. Будучи малою, я завжди пильно дивилась у вікно, коли виїжджала з села кудись до районного центру чи Івано-Франківська, бо боялась, що не зможу повернутись, коли загублюсь. Боялась, що моя домівка та друзі сумуватимуть за мною. І зараз мені страшно повертатись додому, якщо його ще так можна було назвати. І боязнь ця була не лише психічною, а й фізичною.

Невеликою дорогою, покритою безліччю ям, мій Фольксваген прямував до церкви, яка розташовувалась на окраїні села. Вся похоронна місія вже була в храмі. Я, черезльвівський трафік, трішки запізнилась.

Припаркувала машину поодаль від усіх інших, яких, на диво, було тут багацько. Перед тим як вийти зі салону, я ще раз глянула на себе в дзеркало і поправила своє каштанове волосся. Погода дозволила сьогодні одягнути улюблене сіре пальто, яке надзвичайно личило моїм очам. Окрім пальта на мені були чорні класичні штани, такого ж кольору боді та черевики.

Я вийшла з машини і рушила в бік церкви. Коли  зайшла в майже неосвітлену середину, в ніс одразу ж потрапив приємний запах ладану. Звенигородська церква була справді приємним місцем, де, попри старість меблів, мені було зручно та комфортно. Я стала позаду натовпу, намагаючись не шуміти. Людей в церкві було багато. Ще б пак, бабусю Меланку обожнювало все село. Вона могла і розрадити, і порадити, і, якщо треба було, насварити. Я стояла і згадувала усі приємні моменти, які стали спільними для мене і бабусі. На щоці появилась скупа сльоза, яку я швидко забрала, аби не зіпсувати макіяж. Хоча, кого я обманюю. Я просто старалась приховати свої біль та емоції. Це стало властиво мені від того часу, коли…

Вмить, я відчула на собі чийсь пильний погляд, що відволік мене від думок. В декількох метрах від мене, на дерев’яній лаві, на яку спадало останнє сонячне проміння сьогоднішнього дня, сиділа до болю знайома мені людина. Мама вже давно помітила мою присутність, але чекала моменту, коли я знайду її. Легким кивком голови вона попросила  підійти до неї, а я у відповідь послухала.

 — Привіт, - холодно шепнула  своїй матері, яка посунулась, щоб зробити мені місце. Священник тим часом розповідав про хороші діла баби Меланки.

 — Ти запізнилась, - так же холодно відповіла мама.

 — Так, я знаю. Затори. Скільки часу вже пройшло?

 — Вже майже кінець, - сказала мати, дивлячись кудись вбік. – Ярина теж тут.

Вона кивком голови показала на присутність дівчини, моєї однорічки. Ярина Ковальчук сиділа у перших рядах, поблизу своєї хресної матері і спостерігала за своєю давньою подругою, тобто мною. Я не бачила її 5 років.


«Вона зовсім не змінилась, - перше, про що подумала я, - ті ж самі світло-русяве кудряве волосся, середній зріст, худорлявість».


Я легко усміхнулась і кивнула їй у знак привітання, на що Ярина відповіла ігнором. Дівчина несміливо обернулась в сторону священника, роблячи вигляд, що не помітила мене.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше