Тіні незабутих предків

2 глава. Початок

1 вересня, 2016 рік

— І не забуть взяти для керівнички ті кляті троянди! — кричала мені роздратована мама. — Я їх для чого вчора зривала?

Настрій матері міняється погодинно. На цей раз причиною стало те, що я задовго перебувала у ванній.

— Угу, — тихо, майже про себе, відповіла на її крики я, не зводячи очей з дзеркала. Я наносила на губи ніжний блиск. Сьогодні моє останнє 1 Вересня. Так, це звучить сумно. А з іншої сторони, залишається 9 місяців каторги – і шукай мене в полі.

— Може прогуляймо сьогодні школу? — до мене підійшов маленький Микитка, якому тільки недавно виповнилось 10 років.

— Ні, — відповіла я, — ти ще замалий, щоб робити такі речі.

— Я не хочу туди йти, мені класно на канікулах.

— І я не хочу, — сумно відповіла я.

Ще раз глянула у дзеркало.

«На трійку з плюсом».

Поправила свою вишиванку, яку носила вже два роки, взяла з вази букет запашних рожевих квітів і взула свої чорні балетки.

Сонячні промені вдарили в моє лице. Літо, здавалось, не хотіло поступатись місцем осені. Від цього мені було сумно, адже спеки я ніколи не любила.

Коли я наблизилась до своєї старенької школи, помітила, що майже усі учні вже зібрались на подвір’ї. Навчальний заклад містечка Звенигородки був невеликим за розміром, але все одно тут навчалось понад 500 учнів.

Серед натовпу не зовсім адекватних людей я почала шукати свій божевільний клас – 11-А. Старалась привітатись з усіма вчителями, які дивились мені прямо в очі й випадково не задавити якогось першокласника.

— Аліно! — я обернулась у бік вчительки української мови та водночас моєї класної керівнички Олени Василівни, яка ніяк не могла зібрати до купи своїх учнів.

Я підійшла до жінки і протягнула їй букет троянд. Невиразно промимрила якісь слова привітання, від чого на лиці Олени Василівни появилась велика усмішка.

— Дякую, Алінко! Нехай цей останній для тебе шкільний рік принесе тільки задоволення! — сказала класна керівничка, якій було вже за 60, і поцілувала мене у щоку, від чого я скривилась.

«Задоволення? — іронічно переправила я. — Вона взагалі знає, з ким я вчусь?»

Я обернулась у сторону 20 однокласників, про наявність мозку у яких я ще досі сумніваюсь.

— Аліна, дай закурити кокаїна, — промовив до мене наш самопроголошений репер-Богдан, чиї рими, здається, подобались лише йому. Клас, як завжди, вибухнув сміхом.

Я закотила очі.

«Збіговисько телепнів».

Я старалась підтримувати хороші стосунки зі своїми однокласниками. Хоч більшість з них і тупі, але все ж я не могла залишатись ізгоєм. Тому «доброзичливий нейтралітет» став моєю позицією у класі.

Я підійшла до сором’язливої Ярини, з якою дружила ще від 1 класу. Дівчина не любила виділятись, тому стояла осторонь. Я встигла запитати про її справи й розповісти трохи останніх новин, коли почула крики зі сторони моїх однокласників.

— Ууу, дивіться, які піжони, — ось так мої знайомі відреагували на появу 11-Б.

Два одинадцяті класи з’єднались у дружніх обіймах і вітали одне одного зі ще одним навчальним роком. Дружба між протилежними класами – це, зазвичай, рідкість, але не у нашому випадку.

— Ей, — до мене підійшов мій найкращий друг Данило Скоропадський, — ти бачила, який жах у вигляді прикрас поставили на першому поверсі?

Хоч ми з Данею були сусідами, нам не пощастило навчатись в одному класі.

— Я ще не заходила до школи. Відразу сюди, — відповіла я. — А що там?

— Такий відстій, — говорив усміхнений Даня, а його зелені очі світились. — Ти бачила?

Він повернув голову у сторону Ярини, яка мовчки спостерігала за нами. Та, у відповідь, кивнула головою.

— І як тобі?

Дівчина скривилась, а ми зрозуміли, що їй також не сподобалось.

— Чому ти не подзвонила? — запитав у мене мій друг.

— А хіба я повинна була? — здивовано відповіла. — Я ж тобі вчора сказала, що піду на лінійку сама.

— Я думав, що ти передумаєш і до останнього моменту чекав, як Хатіко.

— Дурний просто, ось і чекав.

Данило іронічно закотив очі та одразу ж усміхнувся. Я теж усміхалась, спостерігаючи за стадом учнів, яких вчителі ніяк не могли заспокоїти й вишикувати у шеренги.

— Учні 11-Б, будь ласка, від’єднайтесь від 11-А і встаньте по двоє у ряд, — кричала на все горло Іванна Борисівна, та ніхто її не слухав. Згодом, усі класи нарешті сформувались і почалось свято Першого вересня.

Промови вчителів, директора; віршики від першокласників; «приголомшливі» танці від 9-класниць; пісня від Уляни Михайлюк, яка думає, що вміє співати, настільки змучили мене, що наприкінці лінійки я ступала з ноги на ногу.

— Жахливе свято, — шепнула я на вухо Ярини, яка чемно стояла збоку.

— Аліно, а тобі хоч щось взагалі подобається? — поставила риторичне запитання подруга.

— А зараз усі можуть йти зі своїми вчителями на перший урок, — мовив у мікрофон радісний директор Павло Петрович.

«Жаль, що не по домах»

Більшість учнів здихнуло з полегшенням, і я в тому числі. Ми без проблем вишикувались у ряди, за якими мали заходити до школи. 11-ті класи стояли останніми. Наші керівнички відійшли від нас, тому ми могли з легкістю говорити на різні теми.

— Народ, є ідейка! — радісно мовив Устим Михайлюк, брат-близнюк тої самої Уляни, від голосу якої у мене з вух тече кров.

— Надіюсь, ти її залишиш при собі, — сказала собі під ніс. Любов’ю до Михайлюків я не свічусь. Точніше, мені важко переварювати їх обох.

— Цей рік – це рік останнього перебування у школі. Можливо, останній період нашого спілкування. Я вважаю, що просто так сьогоднішній день прогуляти не можна. Тому, давайте організуємо вечірку.

Натовп моїх знайомих зацікавився, тому ставав ближче до Михайлюка.

— Де і коли? — запитав хтось з 11-Б

— Пропоную на «Відьомській долині». Там є місце для усіх. Можна буде поставити столики, хлопці запалять багаття, — щебетала Уляна. — Якщо хочете, я з Устимом займусь організацією, з вас тільки гроші й присутність. Що скажете?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше