Тіні незабутих предків

4 глава. Бути чи не бути?

Квітень, 2021

— Перепрошую, — каже Данило і витягує з кишені штанів телефон. — Мушу відповісти.

Хлопець встає з місця і йде в кут будинка, одночасно розмовляючи. Я не слухаю, про шо він говорить. Знову переварюю, з чого усе починалось.

— Кап-кап-кап, — дощ на вулиці стає все сильнішим і сильнішим. Б’є грім.

Ярина сидить біля мене і теж про щось думає. Я дивлюсь на неї, а потім переводжу погляд на інтер’єр будиночка.

«Тут нічого не змінилось»

Будинок тихий, невеликий. Запилюжений килимок, люстра з рогів і павутина над головою, шерстяні подушки й полиці з настільними іграми – їх так довго не чіпали, що середина, мабуть, зрослась. Я хвилююсь, мов заєць.

Данило повертається на своє місце. Тільки зараз я помічаю, що його костюм не виглядає на дешеву тканину з базару. Та й взуття зовсім нове й, можливо, дуже дороге. Дивлюсь на праву руку. На його пальці немає обручки, від чого у мене змішані почуття.

Легко обертаю голову в бік Ярини і теж дивлюсь на пальці. На ній видніється гарне мінімалістичне колечко.

«Заміжня»

— Не хочеш продовжити? — питає в мене Скоропадський.

Я вздихаю і знову поринаю у спогади…

 

Вересень, 2016

 

Я довго переварювала все те, що зі мною сталося. Першу годину перебування вдома я просто лежала і дивилась у стелю. Мама і Микита вже давно позасинали і не звернули уваги на мій прихід. Це було мені на користь.

Я оговтуюсь і встаю. Підходжу до шухляди і витягую з неї свій ноутбук. Поки він вмикався зі швидкістю черепахи, я встигла сходити в душ. Холодна вода допомогла мені прийти в норму.

Закутуюсь у халат і сідаю за ноутбук. Вмикаю Google.

«І як пояснити Гуглу, що мені потрібно?»

Дві хлини думаю і пишу:

«Дівчата, що танцюють навколо багаття вночі»

Мені вибиває: «Ніч на Івана Купала. Народні прикмети», «На Одещині двоє дівчат згоріли», «Танці у Києві»

Я прокручую вниз, але того, що мене цікавить немає.

«Ок. «Дівчата без спин»»

«Як підібрати аву сором’язливим»

Я починаю нервуватись.

«Які в чорта ави? Що неясного в моєму запиті?»

Прокручую до низу. Наступні сторінки – «Дівчина з болтами у спині», «Центр реабілітації», «Тренування спини».

Та перед остання мене цікавить.

«Мавка? Що в біса за мавка?»

Я натискаю на значок Вікіпедії. Сторінка довго грузиться. Я чекаю. Невже я вийшла на слід?

«Інтернет відсутній»

На моніторі красується симпатичний динозавр.

Я натискаю на кнопку «Перезавантажити». Серце калатає. Інтернет не появляється.

Я вимикаю ноутбук. Ще раз його вмикаю. Без змін.

«Чорт!»

Кидаю свою безпровідну мишку на землю. Я переповнена злістю.

Я встаю і починаю мотати круги. Ще раз підходжу до ноутбука. Але Інтернету, на зло, немає.

Вирішую подзвонити до Данила.

— Ліно, 3 ночі, ти здуріла? — говорить сонний Скоропадський мені у трубку.

— У тебе є Інтернет? — лаконічно запитую я.

— Зараз підійду до роутера і гляну. Але перше запитаю, куди ти пропала? І шо за прикол з Устимом?

Я тяжко видихаю.

— Данило, я питала в тебе тільки за Інтернет.

— Немає, — відповідає хлопець. — Та все ж..

— Дякую за відповідь. Спокійної ночі, — кажу я і скидаю трубку.

Він передзвонює до мене, та я не відповідаю. Знаю, що поводжусь грубо і не справляюсь зі своїми емоціями. Дзвоню до Ярини, бо вона живе в кінці села. Інтернетні лінії у нас різні.

— Ні, немає, — спокійно відповідає подруга, а я дякую їй.

Спираюсь на спинку крісла. Я вже не така зла як була до того.

«Можливо, зранку появиться.»

Дивлюсь на годину. Пів 4. У мене залишається 4 години, щоб поспати.

Та зранку нічого нового не відбувається. Перед мною знову красується динозавр, а я думаю, як мені сховати свої переживання і синяки під очима?

 

До школи я прийшла в похмурому настрої. Моя мама вирішила не закривати очі на моє пізнє повернення, тому влаштувала зранку повноцінне вичитування моралей. Та я пропускала повз вуха усі її слова. В голові роїлось тільки «Хто такі мавки?»

Я зайшла до класу. Привіталась з усіма і підійшла до Ярини, що вже сиділа на нашому місці.

— Привіт. Кепсько виглядаєш, — сказала мені подруга.

— Так, я знаю. Я намагалась скрити цей жах, та нічого не вийшло, — я оглянула, хто ще є у класі.

— Як вечірка? — питає подруга.

— Не дуже, — відповідаю. — Я знову посварилась з Михайлюком.

На лиці у Ярини появляється знак питання. Я відкриваю рот, аби розповісти їй усю ситуацію, але тут озивається Михайло.

— У вас також немає Інтернету?

Всі присутні кивають головою.

— Його й не буде декілька днів, — говорить Яків Остапенко, не відводячи погляду від свого зошита. Він щось у ньому записує.

— Звідки інфа? — втручається у розмову Юля, яка сидить на першій парті.

— Сусід зранку розповів. Він працює у цій сфері.

Я розчавлена, як лимон. Мені необхідно дізнатись щось про істот, яких я вчора зустріла. Без цього я не заспокоюсь.

— Все гаразд? — питає Ярина. Вона помітила моє знервоване і стривожене лице.

Я киваю головою. До класу заходить вчителька історії – Наталя Богданівна.

— Слава Ісусу Христу, діти, — вітається з нами. Історичка – страшна релігійна фанатичка. Дуже часто наші уроки історії перетворювались на моральні повчання, від чого мене нудило. Я ледве терпіла уроки історії і саму Наталю Богданівну.

— Записуйте тему. Повоєнна відбудова, — вчителька розпочинає урок.

Я не слухаю її, бо повністю занурена у свої думки.

— Ярино, — шепочу своїй подрузі на вухо. Та не відводить погляд від Наталі Богданівни. — З якої години відкривається шкільна бібліотека?

Дівчина дивиться на мене.

— Тобі навіщо?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше