Тіні незабутих предків

6 глава. Неочікувана поява

Я не просто горіла – палала запалом мотивації. Відкинула всі слова Данила, Ярини та свого розуму. В голові крутилось лише «ти все робиш правильно..».

Я дочитала «Лісову пісню» і повністю пройшлась книгою «Українська міфологія». За один вечір я дізналась ще про декількох істот, але для мене цього було замало. Я хотіла бути максимально обізнаною у цій темі. Ще й наткнулась на проблему: багато сторінок було вирвано, декілька – пописано.

«А якщо на цих зниклих аркушах дійсно важлива інформація?»

Не могла дочекатись початку навчального тижня. До школи я йшла  з метою чимшвидше піти до бібліотеки.

 

В класі вже було багато людей. Через те, що я довго роздумувала над Мавками, Блудами і Вовкулаками, я не могла заснути. Та все ж, прийшла вчасно. Не терпіла запізнень і сама старалась їх уникати.

— Аліна, дай трохи адреналіна, — Бодя привітав мене своєю тупою римою. Він стояв у групі людей, спершись руками на підвіконня. — У тебе, до речі, найскладніше ім’я в нашому класі. Зовсім скоро у мене не знайдеться слів для рими.

— Аліна, — вимовила Уляна Михайлюк. — Римується з пір’їна.

«Уляна. Римується з клята шльондра»

Та мене здивувало зовсім інше. На нашому звичному місці я не побачила Ярини.

Коли сіла за парту, дзвінок сповістив про початок уроку. Я швидко надрукувала подрузі СМС. Запитала, де вона.

— Доброго ранку понеділка, 11-класники, — до класу зайшла вчителька біології – Марія Ігорівна і весь клас швидко піднявся з місця. Усі боялись вчительку.

Марія Ігорівна, як і моя мама, з матір’ю Божою мала лише спільне ім’я. Все. Більше їх нічого не поєднувало. Інколи мені здавалось, що вчителька біології – Сатана, який прийшов нас не пожаліти, а покарати. Її боявся сам директор школи. Ця жінка, якій було за 50, завжди вирізнялась своєю строгістю і вимогливістю. Вона не ставила оцінки просто так. Знаєш – розказуєш, не знаєш – 2. Також, для Марії Ігорівни була принциповою дисципліна. Жодних лишніх звуків, рухів чи жестів. Вона була злопам’ятною, нікому нічого не пробачала, але ставила справедливі оцінки. Та, попри свої недоліки, Марія Ігорівна добре знала свій предмет і була чудовим вчителем.

У мене з біології була тверда вісімка, а на уроках я старалась не виділятись.

Не встигла я кліпнути, як почула дзвінок на перерву. Сьогодні час йшов кардинально швидко. Я витягнула зі сумки телефон. Було 2 нових повідомлення.

«Пробач, що не повідомила раніше. Я прихворіла. Постараюсь прийти в середу»

Я відписала їй, щоб швидко одужувала. Лише Ярина могла захворіти на початку навчального року.

Друге повідомлення було від Скоропадського.

«Після другого ШВИДКО В ЇДАЛЬНЮ!!!!!!!»

Мене насторожили кількість знаків оклику і великі літери в СМС.

«Мабуть, знову хоче, аби я продерлась в черзі й купила йому булочку з абрикосом»

Я дочекалась закінчення української літератури, взяла зі собою телефон і пішла до друга.

 

Зайшовши в нашу їдальню не «першої свіжості», я одразу помітила Данила. Хлопець стояв біля вікна. Як тільки він мене помітив, щиро усміхнувся.

— Могла б зразу прийти на кінець перерви, — «привітав» він мене.

Я не відреагувала.

— Ти хочеш, аби я купила тобі булки?

— Звідки ти про це догадалась?

— Бо я роблю це вже декілька років підряд, — сказала я і простягнула руку. Данило витягнув з кишені гроші.

— Тільки цього разу не абрикосову. З полуницею.

Я кивнула головою і рушила в довгу чергу. Продиратись повз натовп – це те чого я навчилась за всі ці роки школи. Завдяки своєму невисокому росту, я губилась серед людей, тому могла прослизнути повз усіх. Дехто навіть пропускав мене і без злості називав «Т-34».  Мабуть, така поведінка була нахабною, та тоді я не зважала. Просто йшла до своєї мети.

Купивши Данилові смаколика (сама я рідко їла щось у їдальні), я поверталась до друга, аби повідомити, що ціни підвищились. Я бачила, що він, чомусь, повернувся спиною.

— Твої булки тепер коштують на 2 гривні дорожче, — я підійшла до нього ближче. Стала і хвилину помовчала. — Ой, привіт. Я тебе не помітила.

«Тепер ясно, до кого він обернувся».

За спиною хлопця стояла його однокласниця – Інна Витвицька. Дівчина привітно кивнула мені. Її темно-сині очі світились ласкою, а пофарбоване в сірий волосся додавало особливого шарму.

— Я піду, мабуть, — сказала Інна. — Зустрінемось на алгебрі.

Дівчина ще раз усміхнулась і попрямувала в бік черги. Я ставилась до Інни нейтрально, бо та 1) ходила до школи, як молодий місяць, тобто дуже рідко (інколи її не було тижнями) і 2) вона не була моєю однокласницею. Зате Данило одного разу мені зізнався, що з усіх дівчат його класу йому найприємніше дружити саме з Інною.

Ми обоє спостерігали за дівчиною. Першою з гіпнозу вийшла я і віддала Дані їжу.

— Тримай. І не клич мене більше сюди.

Хлопець усміхнувся.

— Ти кажеш це кожного разу.

Ми вийшли з їдальні та піднялись на другий поверх.

— Ти б не хотів сьогодні після уроків потусити в будиночку лісника? — запитала я. — Ми так і не зіграли в ту настільну гру, яку ти мені подарував на день народження.

— Сорі, давай завтра ввечері. Я пообіцяв Інні, що допоможу їй розібратись з Українською революцією та усіма її приколами.

«А Інна настільки тупа, що не зможе цього зробити сама?» — хотіла сказати я, але прикусила язика.

— Окей. Тоді в якийсь інший день, — сказала я і попрощалась з другом. Мені стало обідно за те, що він може ось так просто кинути мене заради якоїсь дівчини, яка з’являється в школі лише раз на місяць. Та все ж, Данило – не моя річ і має право на спілкування з іншими людьми.

Я зробила декілька кроків коридором, але вмить розвернулась і спустилась.

«Найкращий час, аби заскочити в бібліотеку»

Ні Ярині, ні Данилові я вирішила не розповідати про те, що я далі заглиблююсь у міфи. Як кажуть, менше знають, краще сплять. Їхня проінформованість стане для мене лише каменем спотикання та аж ніяк не поміччю.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше