Тіні незабутих предків

8 глава. Непрохані гості

В мене не було ніякого вибору, як на ходу придумати відмазку. Я була в цьому найкращою, але в той момент я не знайшла нічого кращого, як сказати, що Данило раптово захотів мене бачити в будинку лісника. Термінові секретні справи. 

Малоймовірно, що матір повірила моїй словам, та все ж, відпустила мене. Як покарання сказала мені готувати сніданки 3 дні підряд.

«Не так страшно, як могло б бути», — подумала я, заходячи в свою кімнату після душу.

«Лишилось лише доказати Дані, що вночі ми були в лісі і при цьому не згадати, чому я була там». З важкою головою я заснула.

 

Вранці, який був дуже напруженим, я знайшла хвилинку для того, аби пошукати в Інтернеті про те, що вело мене до лісу. Серед усіх варіантів найбільше підходив Блуд – різновид нечистої сили, який змушує людину блукати, затьмарюючи розум, насилаючи оманливі видіння чи кличучи голосом. Блуд водить людину до повного знесилення на одному місці або заводить у болото, воду, рів чи іншу пастку. А Яків казав, що я йшла в сторону болота. Тоді все сходиться.

«Бракувало лише попасти в пастку Блуда»

 

Перед самим виходом, я взяла до рук мішечок з травою, який дала мені бабуся Меланка. Вперше мені здалось, що це якась фігня, але зараз я задумалась.

«Бабуся завжди має рацію. І навіть коли вона безглузда. Можливо, я марно знехтувала її словами?»

Я взяла мішечок і відкрила його. Ринув надзвичайно приємний аромат засушених трав, листків, кори дерев, квітів. Попри малу ємкість, цього добра було тут достатньо, аби поділитись зі всією Звенигородкою.

«Потрібно витягти декілька гілочок і запхати їх в щось, що завжди зі мною. Носити цілий мішечок – це складно»

Я без роздумів запхала декілька гілочок у свій кулончик «Best friend». Я купила його з Яриною декілька років тому і з тих пір ми не знімаємо кожна своєї частини. Кулон можна відкривати і ставити щось всередину. Раніше там було мініфото нас обох, а тепер – захист від нечисті.

«Надіюсь, Ярина не обідиться, - подумала я. - Варто і їй запхати декілька штучок всередину»

 

У вівторок першим уроком у нас була фізкультура, тому на неї я часто не ходила. Більшість не відвідувало цього предмету, за що потім отримувала на горіхи від Олени Василівни. Сьогодні я вирішила все таки прийти на перший урок. У випускному класі бажано мати відмінну поведінку, аби потім отримати хороші оцінки в атестат.

Погода була сонячною, тому я одразу ж пішла на спортивне поле. Тут вже були деякі мої однокласники. Я пройшлась очима по них, але не побачила своєї подруги.

— Ярини не було в класі? — запитала я у своїх однокласниць. Ті сказали, що не бачили її.

"Мабуть, все ще погано себе почуває"

Я подзвонила до неї, і мої догадки стали вірними. Ярини не буде ні сьогодні, ні завтра.

Я засумувала. Мені нічого робити на уроці фізкультури без неї. Я пасивна до ігор. Лише деколи граю у волейбол. Але сьогодні моя голова була забитою й без нього.

Присіла на лавку. Була ідея подзвонити до Данила і прогуляти з ним урок. Але, глянувши його розклад, я зрозуміла, що з біології йому точно не втекти.

Я підняла голову вгору. Теплі проміння сонця лоскотали мені щоки. Раптово в голову прийшла нова ідея.

"Я знаю, кого мені треба знайти".

 

Яків Остапенко сидів на своєму звичному місці, при вході у бомбосховище нашої школи. Його ничка була далеко від поля і знаходилась у не зовсім приємному місці. Тут рідко прибирали. Все заросло травою і мохом, бетонна стежка була побитою, а залізні двері бомбосховища зовсім поржавілими. Споконвіку тут було пристановище для курців.

Яків сидів на одній з брудних сходинок, що вели до укриття. В руках у нього була сигарета. Він дивився вдаль, загадково про щось думаючи.

Я підійшла до хлопця. Він був здивованим, але посунувся, і я сіла на спільну з ним сходинку. Старалась тримати голову так, щоб на мене не йшов дим сигарети. Я не терпіла цього смороду.

— Як ти мене знайшла? — запитав Остап.

—  Уся школа знає, що тут твоє місце. І навіть наша кєра, — хлопець був явно шокованим. Він вважав, що його ничка – це суспільна таємниця.

Він затягнувся, а я сказала:

— Ти знаєш, що це дуже шкідливо для твого здоров’я?

— Ох, Аліно, — плавно мовив хлопець. Його голос був низьким і грубоватим. — Ти ж не прийшла сюди читати мені моралі про куріння, правда ж?

Він дивився прямо мені в очі, а я кивнула.

— Те, що сталось вчора. Я дізналась одну цікаву інформацію, — мовила я обережно.

—  Ну давай, — на моє здивування, юнак спокійно погодився вислухати мене.

«Можливо, дослухає до кінця»

В мені загорілась крапля надії.

— Скоріш за все, вчора я потрапила у пастку Блуда. Це міфічне створіння, яке веде за собою людей у різні частини лісу. В моєму, тобто нашому, випадку, воно вело нас до болота.

Я зовсім не намагалась поговорити з Яковом про Блуда. Це мало бути лише прилюдією, за якою ховається головний зміст. Моїм планом було те, що мені варто переконати Остапенка злитись зі мною в команді заради розгадки проблеми, яка, мені здавалось, стала нашою спільною.

— Так, стоп, — перервав мене Яків і я знову впевнилась у власній же наївності. — Який ще Блуд? Він не має влади над первістками. Ти ж перша дитина в сім’ї, хіба не так?

Я кивнула головою.

— Ну от. До того ж, у мене в кишені була гілка ліщини. А Блуд боїться її, як вогню. А отже, вночі було щось інше.

— Але ж..

— Ніяких «але». Це не Блуд. Якщо хочеш, можеш сумніватись. Мені плювати.

Мій настрій почав спадати, але все ж я не хотіла завершувати розмови з хлопцем.

— Можна пошукати в Інтернеті інші варіанти.

— Серйозно? Інтернет? Аліно, я думав, ти розумна, — Яків знову підняв свою брову і осудливо на мене глянув. Від його погляду мені захотілось провалитись під землю, але я трималась.

«Я не дам якомусь Остапенку ось так мною маніпулювати»




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше