9 глава. Картина

Квітень, 2021

На мить кроки зупинились, а моє переживання підсилилось. Я ще раз глянула на друзів. Ті сиділи і дивились одне на одного, явно не розуміючи, куди зникли звуки.

Я не любила інтриг, тому вирішила відчинити двері першою. Я поборола свої страх і переживання. Як тільки підійшла до них, до кімнати зайшов чоловік.

Яків Остапенко був убраний, наче сусід із дитячого детективу. Тип, який у кінці виявиться винним, а ви весь час знали, що винен саме він.

Яків минув мене і підійшов до вікна. Його тіло – це смуглява золота пшениця під синім небом. Воно треноване і героїчне – так замолоду виглядала Україна. Ніякий він не лиходій.

Я не могла відірвати погляду від чоловіка. Він став зовсім дорослим. Якби хтось з наших однокласників зустрів його на вулиці, мабуть, не впізнали його. Але не я. Бо його чорні очі і задумливий погляд – це те, що залишиться в моїй пам’ятті назавжди.

— Я знав, що ви прийдете сюди, — голос Якова розлився всією кімнатою.

Ніхто не наважувався щось до нього говорити. Висіла певна напруга.

— Міг би сказати, що я радий вас бачити, але я не звик лукавити, — мовив Остапенко. Він не дивився на нас. Його погляд був напрямлений у вікно.

— То чого прийшов сюди, якщо не хочеш з нами бачитись? — запитав у нього Данило. Й без слів було зрозуміло, що прихід Якова не сподобався моєму другові.

— Ну а як без мене? — Яків іронічно усміхнувся.

Ярина дивилась прямо на хлопця. По її реакції не було ясно, рада вона чи не рада. Я ж бо мовчала. Не була впевненою, чи він взагалі мене помітив. Боялась щось до нього говорити. До того ж, в моїй душі все ще залишалась образа на нього за те, чого він не зробив 5 років тому.

«Про це нам прийдеться ще поговорити. І я впевнена, що діалог буде не солодким»

Згадуючи про Якова, мені на думку спала згадка ще про одного чоловіка. Але Яків перервав мої думки:

— Ви знаєте, що тепер цей будинок належить тільки мені?

— Це з якого переляку!? — не стримував свого гніву Данило.

— Бо вже більше 3 років за ним доглядаю лише я. Тому в мене є повне право володіти ним.

Яків витягнув сигарету і закурив. Запропонував нам, але ми відмовились.

«Останній раз, коли я його бачила, Яків вже позбувся цієї шкідливої звички. Мабуть, він переживає усі події болючіше, аніж ми»

— Щось не дуже видно, що ти тут хазяйнуєш, — не змовкав Данило.

— Якісь претензії? Ви б краще мовчали. Всі покинули Звенигородку, а я єдиний, хто залишився.

— Так а хто просив тебе це робити? — Данило піднявся з місця, явно розлючений.  Яків також нахмурився. Ще одне слово і ці двоє поб’ються. Я стала між ними:

— Заспокойтесь!

Та я не могла зупинити запалу. Чоловіки почали виливати одне на одного тони бруду, який вони не встигли вилити ще за часів школи. Все йшло до бійки.

— Баах! — вдарив сильний грім, від якого Ярина вигукнула «АА». Я сховала голову руками, Яків і Даня замовкли. За секунду вдарило ще декілька громів.

Раптово пропало світло. Єдина лампочка, що висіла зі стелі, перестала світити. Свічки не було.

— Я піду гляну до електрощитка, — озвалась Ярина.

— Ні! — сказала я.

— Аліно, все в порядку, — мовила вона.

— Ти впевнена, що хочеш це зробити? — запитав Данило. Дівчина покивала головою. Забрала ліхтарика у Якова і вийшла на вулицю, де моросів дощ. Моє серце калатало, як ненормальне.

Я сіла на місце, де раніше була Ярина. Даня зайняв своє крісло, а Яків залишився біля вікна. Ми мовчали. Хлопці остигали.

Через деякий час я заговорила:

— Ми згадували, що було до того, як ми тут зібралися, - я зверталась до Остапа. — Залишишся й дослухаєш?

Я чекала, що він гляне на мене, але хлопець лише кивнув. Я повернулась до Данила. Ми знову занурились у давні спогади…
 

 Вересень, 2016

У мене не було ні сил, ні натхнення, ні думок. У мене не було підтримки друзів. Не було ніякого захисту, окрім бабусиних трав, в дію яких я все ще сумнівалась. Єдине, що мене не покидало, – це думка про те, що щось відбувається, але я не можу пояснити цього. Я щось бачу. Зі мною хтось грається. Я топлюсь і знову виринаю. Я ховаюсь і дію. Божеволію. З усього переліченого, найбільше я божеволію. Яків, на мить, заставив мене подумати, що це не так, але я все одно божеволію. І хоч з того пекельного дня, коли я побачила мавок, не пройшло й тижня – моє життя перевернулось з гори до ніг. Я не знала, як далі мені діяти.

В четвер Ярина попросила у мене помочі:

— Я вже краще себе почуваю, але батьки хвилюються, — говорила мені подруга, коли ми покидали школу.

Ковальчуки – це той тип сім’ї, який я хочу мати в майбутньому. Андрій і Марина настільки поважають і люблять своїх дітей – 16-літню Ярині і 18-літнього Олександра, що майже ніколи не сваряться. Батьки моєї подруги надзвичайно розуміючі. Вони дарують радість і тепло своїм нащадкам. Сім'я завжди разом. Інколи я заздрила Ярині. Мої ж бо зовсім не такі. Батька ніколи немає вдома. Він на постійних заробіткам. А мамину холоднокровність можуть тільки наздогнати вітри Сибіру.

— Мати відіслала до баби Меланки по якісь трави. Кажуть, вони б мали покращити мені мій імунітет. Не проти піти зі мною?

Я кивнула головою. Я майже не готувалась до екзаменів, тому робити мені було нічого.
 

Погода різко погіршилась, коли ми прийшли до бабусі. Ще зранку було сонячно, а зараз небо затягнулось хмарами.

— Хоч би дощу не було. Всі квіти мені поб’є, — казала Меланія, поки ми з Яриною розсідались по кріслах. — Ну?

Бабуся оглянула нас своїм добрим поглядом.

— Чого прийшли?

Ярина взялась розповідати їй про своє здоров’я, бабуся одночасно слухала й шукала потрібні трави. Я знову ж таки розглядала кімнату. Рецепти, картини, фотографії, ікони, засушенні квіти, інколи павутиння, коври, рушники ніколи не зникали і залишались на своїх місцях , але мені кожного разу було цікаво дивитись на них і шукати нові сенси.