10 глава. Ніби це не сон

Я саме допивала чай на кухні Меланки, а та закінчувала співати свою улюблену народну пісню.

— У вас гарно виходить, — похвалила бабусю я, від чого вона зашарілась. — Ви, мабуть, в дитинстві хотіли стати співачкою.
— Ех, можливо й хотіла, -—зітхнула усміхнена Меланія, — але в ті тяжкі часи не було вигідно займатись творчими професіями. Для таких, як ми, переважно був лише колгосп.

Я засумувала. В бабусі є талант до співу. Вона могла б стати чудовою артисткою.

— Жаль, що так сталось, — я роздивлялась залишки трав на дні своєї кружки.

— Я хотіла бути оперною співачкою, - від здивування я підняла брову. Бабуся дивилась у люстерко, яке раптово опинилось в її руках.

— Якщо хочеш, я можу продемонструвати свій талант.

Не встигла я щось сказати, як стара Меланія почала брати високі ноти. Її голос то піднімався вгору, то різко опускався. Вона співала і дивилась в дзеркало. Вмить затихла. Знову взяла високі ноти. Сервізи у серванті почали трястись. Кухнею пройшовся холодний вітер.

Все було так спонтанно, що я не могла оговтатись і зрозуміти, що відбувається. Визирнула у вікно. На подвір’ї було багато тіней.

— Бабусю! — моє серце калатало, немов скажене. — Бабусю, там хтось за вікном!

Але вона не слухала мене. Була зайнятою своїми нотами. Я підійшла до неї і глянула їй в очі. Вони були затуманеними. Голубизна була порожньою.

— Бабусю, перестаньте! — кричала я. Від стресу у мене покотилась сльоза. — Досить вже співати!

Раптово вона замовкла. Все затихло. Сервізи перестали трястись. Минув вітер.

— Тіні! —  грубим, майже чоловічим голосом сказала Меланія. Її очі закотились. Тепер замість них були білі смужки. Все знову тряслось, але тепер вже з подвійною силою.

Баба Меланка міцно взяла мене за плечі. Я намагалась вирватись, але не могла. Стояла, ніби мої ноги були прибитими цвяхами до підлоги.

— Тіні! — повторила старенька. — Тіні наших предків! Вже зовсім скоро вони повернуться!

Вона глянула у вікно, а я повторила за нею.

— ААА! — вирвалось в мене. Тисячі тіней продирались до кімнати з двору…

Я проснулась в холодному поті. Присіла на ліжко, намагаючись віддихатись.

«Що це було?» — висіло в моїй голові.

Я тремтячими руками взяла до рук склянку з водою. Зробила декілька ковтків. Подивилась на годину. Була всього лиш перша ночі.

Оговтавшись, я почала збирати усі думки до купи:

«Це був лише страшний сон. Нічого більше, нічого менше. До того ж, баба Меланка не вміє і не любить співати. Це факт. Вона завжди нам про це нагадує»

Я потерла очі:

«Але чому все було настільки реалістичним?»

Декілька секунд дивилась у стелю, а потім перевела погляд на ляльку мотанку, що стояла в мене столі.

«Сподіваюсь, ти мене охороняєш».

Не встигла я й забути про сон, як почула якийсь шум знадвору. Хтось вміло ліз до мого вікна по трубі, і я навіть здогадувалася, хто.

Я підійшла до вікна і відсунула штори з фіранкою. Відчинила вікно, в якому вже виднілась голова Дані:

— П-и-іт, — Скоропадський тримався руками за підвіконник. В зубах він тримав маленьку троянду. Попри темряву, я могла роздивитись його задоволене лице.

— Залізай швидше, — я не розділяла ентузіазму Данила.

Хлопець прудко переліз з підвіконня на стіл, а потім встав навпроти мене.

— Це тобі, — він протягнув мені квітку, яка вже була пошкодженою через його зуби. Я поставила її на стіл і зачинила вікно.

— Ось так просто ти знехтувала моїм подарунком? — на обличчі мого друга було розчарування.

— Тим, якого ти вкрав з маминої грядки і забруднив слюною?

Даня усміхнувся. Пройшовся моєю кімнатою, ніби він тут хазяїн.

"Добре, що я закрила картину рушником і сховала її за шафу"

Я присіла на ліжко. В кімнаті було темно, і лише світло від місяця давало нам змогу бачити одне одного.

Хлопець стрибнув на ліжко, від чого я вжахнулась.

-— Даня, тихіше! Мама і Микита сплять!

Друг нічого не відповів. Лише підклав мою подушку собі під голову і зручніше вмостився.

— Чого ти прийшов? — запитала я.

— Мені просто стало нудно, і я вирішив провідати тебе, — сказав хлопець. — Не можу заснути.

Я жестом руки показала, щоб він посунувся. Лягла біля нього. В дитинстві ми часто ось так проводили час. І зараз, вже будучи випускниками школи, сформованими особистостями, ми й далі лежимо одне біля одного. В такі моменти я найсильніше ціную дружбу з Данилом.

-— Я хіба клоун, аби розважати тебе перед сном? — риторично запитала я. — Як твої успіхи в навчанні?

— Нормально, — відповів Даня. — Українська та історія легко. З математикою проблеми. Вже пожалів, що вибрав її, а не англійську.

— Що саме ти не розумієш?

— Та майже все, — відповів Скоропадський, від чого ми обоє засміялись. — Найгірше функції.

Я піднялась і підійшла до столу, де лежали аркуші паперу й ручка. Взяла їх.

— Дивись уважно, — сказала я своєму другові, одночасно забираючи неслухняне волосся за вухо. Математика мені давалась дуже легко. Я пам'ятала усі теми і не розуміла, як її можна не любити.

Старалась чітко і просто пояснити Даневі тему функцій. Я захопилась й не помітила, що Даня не слухає, а дивиться на мене.

— Ти математичний геній, ти це знаєш? — мовив мій друг. В його погляді виднілась гордість.

— Не перебільшуй. Просто я знаю її краще за тебе.

— Ну тоді ти скромний математичний геній, — наполягав на своєму Скоропадський. — Не здивуюсь, якщо ти отримаєш 200 балів зі ЗНО.

— 200 балів з математики і по 100 з мови та географії, — іронічно сказала я.

— Ну ти ж казала, що готуєшся. Може не 100, а 110?

Хлопець посміявся з власного ж жарту, а я вдарила його ліктем по животі. Ми лежали поруч, дивлячись у стелю.

— Як успіхи Інни в історії? — запитала я. Це була спонтанна думка. Чогось мені захотілось її згадати.