Тіні незабутих предків

11 глава. Я (не романтика)

Субота завжди в моїй сім’ї була днем прибирання, тому я пів дня горбатила спину над віником і шваброю. Ще й з Микитою залишилась сама. Мама поїхала у справах до Івано-Франківська.

— Будь ласка, Микито, з’їж трохи більше каші, — благала я свого брата, поки той чемно дивився фільм

— Ні! — відмовлявся хлопець. Він був таким же впертим, як і я.

Я викинула залишки каші у сміттєве відро. Помила миску. Глянула на годинник.

«Вже по шостій. На 7 мені треба бути в Михайлюка. Сподіваюсь, мама зараз повернеться»

Я вирішила піти до себе в кімнату і зібратись. Одягнула чорні джинси і білу футболку. Зверху накинула сорочку у чорно-червону клітинку. Волосся залишила розпущеним. Я ненавиділа всілякі хвости і косички.

Взяла рюкзак і спустилась. На кухні вже була мати.

— Добре, що ти вже є, — сказала їй я. Мама розпаковувала пакети з продуктами.

— Ти вже йдеш? — запитала вона у мене.

Я кивнула головою. Глянула на неї. В ї очах був якийсь сум.

«Можливо, хотіла, аби я залишилась з нею довше, — подумала я, але потім додала: — Але ні. Чого я мелю всякі дурниці? Це ж моя мама. Їй байдуже»

— Гарно провести час з Яриною, — побажала мені мати, і я покинула будинок.

Я не розповіла їй, що йду до Устима. Це було б нерозумно, бо 1) вона ніколи б не відпустила мене до нього. Матір «любить» Михайлюків так же сильно, як і я. Це, мабуть, те, чим ми подібні. І 2) це було б перешкодою моєму плану.

А в мій план входило те, що я максимум 2 години проводжу з Устимом. Не більше. Можливо менше. А після цього я прямую до лісу – туди, куди мене приведете дорога, яку я сама намалювала на карті. Вона лежала в моєму невеликому рюкзаку. Також там був ліхтарик і ніж.

Ярина була попереджена, що я «буду з нею цілий вечір і не знаю, коли повернуся». Вона була хорошою і вірною подругою, тому я впевнена, що вона нічого не скаже.

 

Особняк Михайлюків розташований далеко від мого дому. Далеко від центру Звенигородки. Він був на окраїні села, поодаль від інших будинків. Це - величезна хата, з декількома балконами. Територія обгороджена високим парканом. Подвір’я надзвичайно красиве і стильне. Його окрасою є фонтан, що стояв в центрі двору. Кругом нього насаджено безліч квітів, кущів. В гаражі стояло 2 машини. Мабуть, у голови сільської ради не було таких статків, як у Михайлюків.

Я ніколи не бачила, що було за великою огорожою, тому роздивлялась на всі боки. Старалась не показувати свого захоплення.

Обережно підійшла до вхідних дерев’яних дверей зі вставками металу. Натиснула на дзвінок. Почула собачий лай, а потім чиїсь кроки.

— Привіт, — двері відчинив Устим, одягнений у домашній одяг. Він виглядав не так круто, як у школі.

— Привіт, — привіталась я і зайшла в будинок. Коли присіла, аби зняти кеди, щось мокре торкнулось мого чола.

— Лорд, відійди, — наказав Устим веселому білому лабрадорові, що так цікаво мене обнюхував.

Я усміхнулась. Погладила Лорда за вушком. Я обожнювала собак, чого не скажеш про котів.

— Твій? — стримано запитала.

Устим кивнув.

«Мабуть, цей турок його тут катує».

Михайлюк повів мене сходами на другий поверх. Тим часом, я встигла роздивитись вітальню його сім’ї і коридори.

— Не думала, що ви любите класику, — зауважила я.

Інтер’єр вразив мене більше, ніж зовнішній вигляд. Тут усе було розкішне і багате. Стіни, підлога, дорогі меблі, зроблені в найкращих майстрів, виглядали приголомшливо. Декор лише удосконалював будинок. Найбільше мені сподобались картини, а точніше пейзажі у імпресіонізмі. Де-не-де були й портрети.

«Моїй сім’ї треба працювати до кінця свого життя і нічого не їсти, аби мати такий будинок»

— Це все мамині штучки, — говорив Устим. — Я, чесно кажучи, такого не люблю.

Ми зайшли в його кімнату.

— Дійсно, — я на власні очі підтвердила його слова.

Приміщення, що було куточком Устима, зовсім відрізнялося від того, що я бачила перед тим. Його кімната була більш сучасною, в стилі мінімалізму.

Стіни пофарбовані у біло-сірий. Посередині стояло велике ліжко з акуратно виложеними подушками. Збоку шафа зі чорного дерева, з вмонтованим дзеркалом. Біля вікна розлогий робочий стіл. Родзинкою кімнати був сірий рояль.

— Фу, Лорд, залишись в коридорі, — сперечався зі своєю собакою Устим, поки я розглядала музичний інструмент.
— Не знала, що ти вмієш грати, — сказала хлопцеві я.

«Не знала, що він взагалі хоч щось вміє робити».

— Мама хотіла, аби я грав на гітарі. Але мені не подобалось. Тому я вибрав клавіші.

Я ще раз оглянула кімнату.

— Улянина теж в стилі мінімалізму?

— Ні. У неї така ж, як і всі інші. Сестра любить розкіш і багатство, — відповів Михайлюк.

— Вона вдома? — я глянула в його оливкові очі. Наші погляди зустрілись.

— Ні. Поїхала з батьками в Івано-Франківськ. Тут лише ми двоє, — Устим не відвертав очей. — Ну і Лорд.

Я присіла на ліжко, перед тим залишивши свій рюкзак на вільному стільці. Я почувалась ніяково в цьому будинку і в компанії Устима. Мені було незручно тут бути, адже таку бідноту, як я, сюди, мабуть, ніколи й не водили. Я відчувала сум і розпач.

— Може поговоримо про проєкт? — Устим сів на м’яке крісло навпроти мене. — Яка там у нас тема?

— «Василь Стефаник. Життя і творчість», - відповіла. По його виразу обличчя я не могла прочитати, як він себе почуває. Не могла сказати, чи радий він, чи сумний; чи гордий за свій дім, чи йому навпаки незручно; чи він зацікавлений, чи йому нудно. До того ж, я не знала, чого від Устима очікувати: хвилі спокою чи нову дозу образ в мою сторону.

— Ти вже думала, як ми його зробимо?

— Приблизно я його уявляю так: ми могли б знайти цікаву і маловідому інформацію про Стефаника, роздрукувати її, вирізати і приклеїти це все на ватман.

— Щоб наш проект був таким же сірим, як твої очі? — сказав Устим.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше