Тіні незабутих предків

13 глава. Скарбник

Квітень, 2021

Мій рубець тоді загоївся швидко, але біль Якова ставав усе гіршим. Він почав курити більше і в'янув без своїх книжок. То був геть зломлений хлопець.

Я зупинила свій монолог, аби сказати вагому річ.

- Ярини довго немає.

Буря за вікном стишилась. Падав легкий дощ, але зовсім скоро він завершився.

Я переживала за свою подругу. Вона від початку нервувала і не знала, куди себе діти. Коли Ярина вийшла, то лише підсилила моє занепокоєння.

- Я гляну, де вона, - Данило підвівся. Хлопець подивився на мене і підбадьорливо усміхнувся. Я показала усмішку у відповідь.

Даня покинув будинок, і сталось те, на що я чекала вже дуже давно. Ми з Яковом залишились наодинці.

Остапенко мовчав. Він все ще стояв біля вікна і дивився кудись у даль. Я дивилась на хлопця і не могла повірити, що востаннє ми бачились 5 років тому. Скільки всього було пережито. Скільки всього не зроблено і замовчано. Я не могла відвести погляду від Якова. Натомість, хлопець уникав зорового контакту зі мною.

- Ну от, залишились лише ми двоє, - перервала недолугу мовчанку я. - Як в старі добрі часи.

Яків випрямився. Я чула його напружене дихання і неспокій. Він був готовим зламати Данилові носа, а зараз, коли ми лише удвох, він не може стримати свого переживання і стоїть як геть розгублений чоловік.

- Говори щось, будь ласка, - голос Якова не помінявся. Все ще був таким хриплим. - Мене вбиває мовчанка.

Я хотіла з ним поговорити. Хотіла видати йому все, що тримала в собі роками розлуки. Моє серце кричало, але холодний розум продовжив згадувати минуле...

 

Вересень, 2016

Ми покинули приміщення школи ще до дзвінка на перший урок. Старались не попастись на очі комусь з вчителів. Особливо я не хотіла зустріти свою маму. Ми дуже ризикували, це правда. Але сидіти склавши руки - це найгірший варіант з усіх можливих.

Високий Яків йшов своїм швидким холеричним кроком, і я ледве встигала. До того ж, наша ходьба супроводжувалась мовчанкою. Ми, хоч і вчились в одному класі майже 11 років, зовсім не знали одне одного і в нас не було спільних тем.

- Так, а куди ми йдемо? - Яків сповільнив крок. Обернувся до мене.

Я витягнула свою карту.

- Спершу підемо тією ж дорогою, що веде на "Відьомську гору", - я вглиблювалась у карлючки на папері. - А потім зійдемо зі стежки і, мабуть, знайдемо цей хрестик.

- Мабуть? - іронічно повторив хлопець.

Я закотила очі.

- Я ж попередила, що не впевнена в своїх словах на 100%.

Яків кивнув. Ми й далі продовжували йти мовчки.

- Якове.

- Я ж просив не називати мене на ім'я, - злісно сказав Остапенко.

"Ок. Називатиму тебе вредний чорт", - нервувалась я.

- Я хочу тобі дещо розповісти, - спокійно почала. - Перед тим, як піти в суботу до лісу..

Яків нашорошив вуха, і я розповіла йому про картину.

"Якщо ми тепер команда, то нам варто ділитись одне з одним важливими речами. Проте, чи можу я на 100% довіряти Якову? Я ж зовсім його не знаю"

- І ти гадки не маєш, звідки та картина взялась? - запитав Остап.

- Ні, - жалісливо відповіла. - Але завдяки їй я натрапила на той будинок. А завдяки будинку, ми зараз тут.

Я рукою показала на ліс. Ми були не далеко від села. Крізь листя дерев просвічувалось проміння сонця. Було достатньо тепло, як на кінець вересня.

Яків на хвилину замовк. Він обдумував все сказане мною в голові.

- В той же день пропали мої книги, - згадав він.

- Думаєш, це взаємопов'язано?

- Я впевнений в цьому.

Ми зійшли зі стежки в праву сторону. Ця частина була знайомою для мене. Декілька років тому я влаштовувала тут пікнік з татом. Я замислилась, скільки часу минуло.

"4, 5? Можливо 6. Так, 6. Тоді ще батько був з нами і залишався в Звенигородці. То був чудовий час. Батько став мені найкращим порадником і вірним товаришем. Я могла сказати йому те, чого не наважувалась обговорити з мамою, і він вмів мене вислухати. А потім тато покинув нас. Виїхав на заробітки, адже появився Микита і нам зовсім не вистачало коштів, яких і до того було як кіт наплакав. Матір була заклопотаною моїм братом. Тато рідко дзвонив. І, мабуть, саме тоді мої стосунки з батьками ставали все холоднішими і холоднішими. Я стала зовсім відчуженою дитиною, ображеною на батьків за те, що цікавились нашим матеріальним багатством більше, аніж душевним".

- Зупинись, - я вийшла зі своїх думок. Яків став навпроти мене. - Це десь тут.

Ми стояли посеред густого лісу. Кругом нас були одні високі дерева. Під ногами заросла трава.

- Мабуть, треба було взяти зі собою якусь лопату чи ножа, - сказав Яків, а я кивнула. Ми прийшли сюди непідготовленими, і це було великою помилкою. Я вже почала уявляли, як якийсь монстр вилізає з-під землі і кидається їсти наші голови.

- Ти впевнена, що це тут? - запитав Яків.

Я нервово кивнула.

- Тоді варто роздивитись що і як. А взагалі, що тут мало бути?

- Не знаю. Але на карті намальований хрестик. Це як піратська мапа скарбів. Може, десь щось для нас сховано?

Остапенко скептично на мене глянув. Я вже готувалась сказати йому щось в'їдливе, але він погодився.

- Ок. Все одно краще шукати якісь скарби, аніж просто стояти на місці.

Юнак закурив, і ми розпочали наші пошуки. Якби повз проходили грибарі, то подумали, що з нашими головами щось не в порядку. Ми заглядали під кожне дерево, в кожну дірку, розпорпували землю. Було малоймовірним те, що ми щось знайдемо, але ми старались.

Коли пройшло хвилин 10, я задумалась над тим, чи правильно ми все робимо. Почали приходити думки, що я помилилась і зараз ми просто втрачаємо наш час.

Я подивилась в сторону Якова. На сонячному світлі він виглядав ще красивішим. Чітким обрисам обличчя краси додавали густі брови, акуратний ніс і великі губи. Колір густого волосся зливався з очима. Хлопець був високим і широкоплечим, засмаглим від сонця. Він виглядав як Аполлон, але, придивившись, можна було побачити синці під очима від сигарет і недосипання, шрами й порізи на руках і жахливий норов.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше