Тінь справедливості

Розділ 2.

Симаргл, небесний посланець з трудовим стажем у три сотні років, вхопив два мішечки зі сміттям та хвацько закинув на ГАЗ 53. Неквапливим кроком пройшов три метри до наступних пакетів, щоб відправити їх до гурту.

–  Семене! –  крикнув водій сміттєвоза.  – Досить вже! Я ж так з місця не зрушу.

–   Гарантую, що зрушиш, –  байдуже відповів Симаргл.

За кілька хвилин ще з десяток туго набитих пакетів для сміття полетіли в кузов сміттєвоза, доставивши цим психологічний дискомфорт водієві. ГАЗ 53, попри нарікання водія, тихенько котився вслід за Симарглом.

–   Семене!  – знов обурився напарник. –  Досить вже! Ти що за один раз все місто очистити зібрався?

–  Ні, –  Симаргл і не думав зупиняти свій збір пакетів, що ніби солдати на плацу вистроїлися на тротуарі, кожен біля своєї хвіртки.  – Лиш цю вулицю. Так у нас в розкладі зазначено.

– Семене! Ну що ти мені папірцями тикаєш? Воно зараз назад повипадає!

– Гарантую, що не випаде! Не на моїй зміні!

– А я й забув, що ти у нас божественна служба трамбування сміття, –  хихотнув водій сміттєвоза,- чогось завжди думав, що ти просто бомж якого директор на нетверезу голову підібрав на вулиці та взяв на роботу.

–  Бомж, –  підтвердив Симаргл. –  Проте сміття не випаде.

Дійшовши, як і планував, до кінця вулиці Симаргл обтер руки об джинси та заліз у кабіну сміттєвоза.

– Мене на Шевченка викинеш, біля перукарні, –  звелів напарнику.

– Доставимо в кращих традиціях Ландона і Паріжа, –  посміхнувся водій та піддав газу.

Вийшовши біля стареньких сірих багатоповерхівок, Симаргл швиденько проінспектував місцеві смітники. Знайшов там справжній скарб – будівельне сміття, серед якого красувалися необережно видерті зі стіни пластикові вікна. Але ж дарованому коню в зуби не заглядають. Роззирнувшись та переконавшись, що трудоголіки вже залишили свої домівки, а ледачі ще сплять, Симаргл зняв з плеча шкільний ранець. Розстебнувши його пащеку, почав запихати  в неї спочатку пластикові вікна, в кількості шість з половиною штук, а тоді ще кілька кусків ламінату та ящик плитки для підлоги.

–    Важкувато, –  прокоментував він свої відчуття від підкидання в повітрі вже застебнутого ранця.

Нести на спині не зміг, тож волочив по асфальту, повільно й обережно аби не розквасити скло. Шлях додому пролягав повз продуктову крамницю, де Симаргл розбагатів на кілька картонних ящиків та пакет заморожених опеньків від тамтешньої прибиральниці Орисі.

- Відмити б. І такий мужик вийшов би,  – мрійливо протягнула Орися, звертаючись до продавчині, котра вийшла покурити.

– То хто тобі заважає? –  байдуже відповіла продавчиня, підпалюючи цигарку. –  Йди доганяй.

–  Та якось… соромлюсь я.

– А кидатися під ноги та пхати в руки хабарі не соромишся? – посміхнулась продавчиня. –  Я замість тебе його відмивати не буду. В мене вдома своє опудало є.

Симаргл, що хоч і відійшов далеченько, звісно всю ту розмову добре розчув, посміхнувся в довгі вуса й подумав, що він ще ого-го, нічого що четверту сотню розміняв.

Завернувши за ріг та опинившись на рідній вулиці, Симаргл похапцем кинув свій скарб на траву. Після чого побіг до будинку номер тринадцять, з вікна якого валив дим.

–  Пунктуальний як годинник, –  гаркнув він, увірвавшись у задимлену кімнату.

Горіли картонні коробки та лахміття в кутку. Поруч на матраці, що тлів спав господар будинку.

–  Прокидайся шавка тугодумна, –  пнув під ребра господаря, після того, як загасив пожежу.

–  Вуууу, –  застогнав чолов'яга.

– Це вже традиція якась, щочетверга засинати з цигаркою в ліжку. Ще й під ранок, коли мене вдома немає!

–  Вууу,- розплющив очі чолов'яга.

–   Ну, що ти на мене дивишся, вовкулака поганюча? Сам згориш, халупу спалиш. То тобі вже буде байдуже, а мені як? Знов по під'їздах тулитися?

–  Вуууу!

–    Та ну тебе, шавка блохаста, –  махнув на господаря Симаргл.

Поплентався на вулицю підбирати свій скарб. Затягнув його в сарай, що на відміну від будинку не красувався тріщинами.  Поклав у куток з рештою стратегічного будівельного запасу. Повернувшись до будинку застав господаря у домашніх клопотах. Той намагався розпалити буржуйку старим лахміттям.

–   Геніально, –  прокоментував Симаргл.

Відтягнув вовкулаку за воріт, відправив назад на матрац і сам взявся розпалювати. Через хвилин десять на чавунній сковорідці танули презентовані опеньки. Нічого крім солі до них не знайшлося. Та Симарглові й того було досить. А господарю будинку,  що вже встиг вилучити з тайника пляшку, "гриби з нєтом" зайшли за шикарну закуску.

Симаргл плеснув у фіолетову кружку з розпродажу трохи пекельної води. Принюхався, зрозумів що то підробка, та вовкулаці не сказав. Однаково чим труїтися, подумав. Зробив зо два ковтки. Знав, що ефекту не буде, та дотримання людських ритуалів допомагало відволіктися від важких думок. Щоправда, не надовго. Через хвилин п'ятнадцять, коли сковорідка спорожніла, Симаргл почав жалітися вовкулаці. Той співчутливо кивав, слухав з цікавістю ніби вперше чув. Добре, що пекельна вода допомагає забути, бо ж Симаргл ту історію розповідає щовечора, відколи почав ділити житло з вовкулакою.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше